Принцип антропности и парадокс целесообразности

Із подивом виявив у нетрях мережі (на сайті opentextnn.ru) свою стару роботу, написану майже 20 років тому, десь у 1993 році. Це був мій реферат до кандмінімуму з філософії. Тут є фрагменти, які я потім використовував в інших місцях, але, принаймні, якщо цей текст лежатиме тут, на нього буде простіше послатися...

Принцип антропності і парадокс доцільності

Парадокс є таким лише за певної методологічної позиції. Людська культура загалом і кожна окрема людина інтуїтивно схиляються до іншого стилю мислення, у рамках якого «антропність» навколишнього світу – найприродніша ідея. Антропоцентричність світу – один із найважливіших архетипів людської психіки. Яскравий приклад світогляду, у якому ця ідея є наріжним каменем, – погляди П.Тейяра де Шардена. Таким чином, парадокс антропності не є самостійною проблемою, він лише наслідок феномену буття, який не може бути пояснений лише за допомогою наукового інструментарію.

Космічні збіги

Насреддін сказав дружині: «З кожним днем я все більше і більше дивуюся тій доцільності, з якою влаштований цей світ, – зроблено, здається, усе на користь людини».

«Що ти маєш на увазі?». «Візьмемо, наприклад, верблюдів. Як ти думаєш, чому в них немає крил?». «Не маю уявлення».

«Добре. Уяви собі, що у верблюдів раптом виросли крила. Тоді вони могли б постійно порушувати наш спокій, сідаючи на дахи будинків і докучаючи нам згори плювками!».

У рамках сучасної моделі Всесвіту отримано несподівані результати. Під час вивчення основних фізичних констант показано, що вони «припасовані» одна до одної строго визначеним чином, і за інших їх поєднань світ був би зовсім іншим, і нас би в ньому не було. Слідуючи в основному за Девісом [1985], можна, не вдаючись докладно у фізичну природу явищ, навести кілька прикладів таких збігів.

Для цілого ряду космічних сталих напрочуд часто трапляється число – величина 1*10⁴⁰. Наприклад, у стільки разів сила гравітації менша за силу електричної взаємодії, час Габбла більший за час Комптона, а час Комптона – за час Планка. Приблизно стільки протонів в області Габбла (спостережуваній частині Всесвіту), а число всіх частинок у типовій зорі приблизно дорівнює цьому числу в степені 3/2. Важливо, що зміна цих характеристик могла б призвести до суттєвої зміни Всесвіту. Якби гравітаційна стала була трохи більшою, Всесвіт колапсував би, а меншою – розлетівся б. Якби число протонів було не 10⁸⁰, а, наприклад, 10⁸⁶, Всесвіт очікував би колапс, а 10⁷⁷ – не відбулося б утворення галактик. Вдало підібрано співвідношення числа протонів до числа електронів – приблизно 10⁹ (ця величина може служити також мірою ентропії Всесвіту), адже існування Всесвіту можливе лише в проміжку значень від 10³ до 10¹¹. Обмеження ще жорсткіше – невеликі зміни ентропії Всесвіту вплинули б на наявне співвідношення числа ядер водню і гелію (і всіх інших ядер), що завадило б створенню складних систем, які складаються з різнорідних атомів.

Спостережуване співвідношення протонів і електронів – результат співвідношення між матерією та антиматерією в момент утворення Всесвіту (електрони розглядаються як сліди анігіляції протонів і антипротонів). Симетрії в утворенні речовини й антиречовини не було, речовини утворилося на мільйонну частку більше, причому розмір цього перевищення був дуже вдалим з погляду створення світу зі спостережуваними властивостями. Чудово підібрано співвідношення кількості та ваги нейтрино; важливо, що різниця мас протона і нейтрона близька до маси електрона. Вдале співвідношення числа протонів і нейтронів розглядається як результат "магії чисел" у співвідношеннях головних фізичних констант (сталої Больцмана, швидкості світла тощо).

Тут наведено лише частину списку підозрілих збігів основних для світобудови констант. Імовірність усього комплексу загалом, мабуть, дуже низька. Варто розглянути ще один приклад. Хоча за сучасними квантовими уявленнями у вакуумі мають постійно виникати віртуальні частинки (якщо добуток їхньої енергії та часу їхнього існування не перевищує значення невизначеності Гейзенберга, вони не порушують своїм існуванням закони збереження), їхній внесок у гравітаційну взаємодію не зафіксований. Для тлумачення цього використовують космологічний член, уведений Ейнштейном у рівняння, що описують гравітацію. Ейнштейнові був потрібен механізм, що не дає Всесвіту стягнутися в одному місці в результаті гравітаційного притягання. Він припустив, що поряд із притяганням, яке слабшає пропорційно квадрату відстані, існує також і гравітаційне відштовхування, слабше, але незалежне від відстані. На невеликій відстані це відштовхування не повинне діяти, але в масштабах Всесвіту воно виступало б у ролі стабілізуючого фактора. Коли було відкрито ефект розбігання галактик і стало ясно, що збереження Всесвіту може бути пов'язане з кінетичною енергією, що зберігається з часів «Великого вибуху», Ейнштейн відмовився від космогонічного члена. Нові труднощі породили віртуальні частинки, і щоб скомпенсувати збільшення сили загального притягання, яке має виникати від їхньої дії, знадобилося знову вводити космогонічний член. При цьому виходить, що віртуальне притягання і космогонічне відштовхування дуже точно відповідають одне одному: вони мають відрізнятися не більше ніж на величину в 10^-53. Важко уявити мізерність цієї величини, а отже, і точність збігу!

Формулювання принципу антропності

Людина – цей вінець свідомого органічного життя – могла розвинутися тут, на Землі, лише за наявності всього цього страхітливо неосяжного матеріального Всесвіту, який ми бачимо навколо нас.

Альфред Рассел Воллес.

Перше почуття, яке мали відчувати люди, що виявили дивну гармонію фізичних законів у світобудові, мало бути схожим на почуття тих, хто усвідомив доцільність живих істот: як добре це зроблено! Але виходить, що Світ влаштований саме так, щоб у ньому були стійкі складні системи різного масштабу: різноманітні ядра, молекули, планети, зорі, галактики й метагалактики. Адже не будь цього різноманіття, не було б людини!

Осмислення сказаного привело до формулювання принципу антропності (антропологічного принципу), який звучить приблизно так: «Властивості Всесвіту такі, якими вони мають бути для того, щоб забезпечити існування людини». Можна, втім, не прив'язуватися саме до людини (щоб не видатися нескромним), і розглядати всесвітні збіги як прояви«глибокої доцільності та гармонії фізичних законів» (І.Л.Розенталь). Навпаки, можна загострити акцент на людському існуванні, як це зробив Дж. Вілер: «Ось людина. Яким має бути Всесвіт?» [Цит. за: Казютинський, 1988].

Цей підхід, як явно телеологічний, важко поєднується з прийнятою формою наукового знання. Навіть у біології прийнято уникати телеологічних пояснень, замінюючи їх "телеономічними" (процес іде так, ніби він має певну мету, хоча, природно, мети мати не може).

«На основі найновіших досягнень космології гальванізуються світоглядні концепції, давно відкинуті природознавством як такі, що суперечать духу наукового дослідження. У них, однак, немає потреби. Пояснення природи взаємозв'язку між цілісними властивостями нашого еволюціонуючого Всесвіту і можливістю появи в ньому людини (суб'єкта, що пізнає, спостерігача) буде, зрозуміло, знайдено без апеляцій до трансцендентних сил, у рамках природничо-наукового пояснення». [Казютинський, 1988, с. 163-164].

На підставі такої віри у всесилля природничо-наукових пояснень народжується таке розв'язання [Девіс, 1985; Казютинський, 1988]. Можна припустити, що існує незліченна кількість всесвітів, де реалізуються всі можливі поєднання фізичних сталих. Переважна більшість із них узагалі припиняють існування одразу після виникнення. Більшість із решти не мають розвиненої тонкої структури тощо. Дуже рідкісним є стан всесвіту, за якого може виникнути розум, але нічого парадоксального в ньому немає: реалізуються всі варіанти.

Якщо припустити, що ймовірність виникнення всесвіту, здатного породити людину, дорівнює 1/N (де N – скільки завгодно велике число), але створюється N різних за своїми властивостями всесвітів, то математичне сподівання виникнення людини в одному з них дорівнює одиниці. Це і є ми. Можна переформулювати принцип антропності, позбавивши його парадоксального змісту. Такі формулювання називаються «слабким» принципом антропності (його автори розуміють, що займаються послабленням вихідного, «сильного» принципу). Приклади цих формулювань:

«Ми є свідками процесів певного типу тому, що інші процеси протікають без свідків» (О.Л.Зельманов).

«Те, що ми очікуємо спостерігати, має бути обмежене умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів» (Б.Картер).

Антропність і доцільність

Тигре, о тигре, що світло палаєш
В глибині опівнічних хащ!
Як задуманий вогняний
Співмірний образ твій?

Вільям Блейк

Істориків науки, наприклад Казютинського [1988, с.155-156], дивує, як ще в минулому столітті Альфред Рассел Воллес зміг фактично сформулювати принцип антропності й упевнено стверджувати унікальність розумного життя на Землі (пориваючи із загальноприйнятою, попри свою бездоказовість, традицією, що йде від Джордано Бруно). Воллес передбачив навіть те, що дехто припустить існування незліченних всесвітів! Хоча Воллес придумав, як можна послабити усвідомлений ним парадокс, він, проте, сформулював його в дуже «сильній» формі: «є вагомі підстави думати, що людина є єдиним і найвищим продуктом цього неосяжного Всесвіту... увесь Всесвіт насправді з'явився для цієї мети».

Для пояснення цього передбачення важлива як особистість Воллеса, так і його спеціальність. Широко відомо, що в короткому, швидко написаному листі він зміг сформулювати теорію еволюції шляхом природного добору, майже ідентичну тій, для створення якої Дарвінові знадобилося витратити набагато більше сил і часу. Оскільки Дарвін проходив увесь шлях крок за кроком (а не стрибком, як Воллес), він зміг краще обґрунтувати своє розв'язання, і тому загальну теорію сам Воллес пізніше назвав дарвінізмом. Крім того, важливий уже сам той факт, що Воллес був біологом і знав історію біології.

Сучасна фізика зіткнулася з проблемою, аналогічною одній із головних біологічних проблем. І.Л.Розенталь сформулював принцип антропності як принцип гармонії та доцільності фізичних законів. Це нагадує проблему доцільності, уперше явно сформульовану Арістотелем, але усвідомлену ще раніше, Емпедоклом. Емпедокл пояснив гармонію в живих істотах, припустивши, що виникли всі можливі поєднання, а залишилися лише гармонійні. Найкращим виразником ідей Емпедокла став Лукрецій.

Істинно тільця первинні усі при своїх поєднаннях
Твердим порядком і ясною свідомістю не керувались,
І не умовились раніше, який кому дати рух...
Ось і сталося тому, що від часів безкінечних,
Пробуючи всі поєднання і всілякі роди руху,
Тільця первинні так наостанок зійшлися, що несподівано
Зробилися багатьох речей постійною причиною:
Моря, землі, небосхилу і всякого роду тварин.

Тіт Лукрецій Кар [Цит. за: Берг, 1977, с.54].

Розв'язання творців «слабкого» принципу антропності майже ідентичне здійсненій понад два тисячоліття тому спробі розв'язати проблему біологічної доцільності!

Для оцінки накопиченого біологією досвіду варто звернутися до аналізу можливих розв'язань проблеми доцільності, здійсненого Л.С.Бергом.

Можливі розв'язання проблеми доцільності такі [Берг, 1977, с.99-101]:

1. Доцільність є результатом випадковості. Хоча Берг цього не робить, можна розділити два варіанти цього розв'язання:

1А. Доцільність – результат прямого перебору всіх варіантів. Це розв'язання Емпедокла – Епікура – Лукреція, а також слабкого антропного принципу.

1Б. Доцільність – результат самоорганізації на основі випадкових збурень. Це розв'язання Ч.Дарвіна, І.Пригожина та інших мислителів нового часу. Космогонія до цього рівня ще не доросла. Але чи є це розв'язання самостійним? Чи може бути так, що послідовний розгляд передумов, які лежать у його основі, зведе його до одного з інших варіантів? Так, принаймні, вважає сам Берг.

2. Доцільність є результатом дії особливої зовнішньої сили. У біології цьому розв'язанню відповідає віталізм у його різних формах (аж до вчення А.Бергсона про життєвий порив), у космогонії (і в біології теж) – креаціонізм. Гарне вираження цієї точки зору – слова Бога про Бегемота в Книзі Йова.

3.Доцільність є результатом прагнення до кінцевої мети. У теорії еволюції цьому відповідають різні форми телеології, що ведуть початок від Арістотеля, анімістичні погляди Лейбніца, волюнтаризм Ж.Б.Ламарка та низка інших поглядів. Яскраво і щиро висловив цю точку зору П'єр Тейяр де Шарден, причому його трактування одночасно і космогонічне, і еволюційно-біологічне.

4.Доцільність є іманентно притаманною життю властивістю, природу якої не можна піддати аналізу. Ця точка зору була притаманна самому Л.С.Бергу, вона близька до агностицизму в дусі Т.Гекслі. Це розв'язання відносно рідко трапляється відкрито, але часто неявно пронизує раціоналістичні міркування, що спираються на «загальнозрозумілі», і тому не аналізовані передумови.

5. Організм і середовище його існування являють собою єдине ціле, результат взаємопов'язаного процесу коеволюції (цей варіант відсутній у Берга). Тому й організм доцільний (відповідає середовищу), і середовище доцільне (відповідає організму), їх розділення штучне. Еволюція середовища і еволюція організмів розглядаються при цьому як складові еволюції системи вищого рівня. Наприклад, цій точці зору відповідає гіпотеза Геї, висловлена Джеймсом Лавлоком і Лінн Маргуліс. Згідно з цією гіпотезою, багато властивостей Землі – результат спрямованого впливу з боку біосфери, що забезпечує придатні умови для свого розвитку. Вихід життя на сушу став можливим завдяки розвитку озонового шару, який з'явився в результаті діяльності живих істот – накопичення в атмосфері кисню завдяки фотосинтезу. Згідно з цією точкою зору, склад земної атмосфери (як і безліч інших характеристик середовища) оптимальний для живих організмів не лише тому, що вони до нього адаптовані, але й тому, що активно його регулюють.

«Щоб вивчити Землю з позиції кібернетики, необхідно поставити запитання: «Яку функцію виконують гази, що містяться в атмосфері, або елементи морської води?» Узяте поза контекстом Геї, це запитання здалося б нелогічним і неконкретним, але в її контексті не буде нелогічним запитати: «Яку функцію в крові виконує гемоглобін або інсулін?».(Д.Лавлок).

До цієї ж категорії поглядів (тільки на істотно нижчому рівні) можна віднести і «механоламаркізм» Т.Д.Лисенка, що виріс на ґрунті діалектико-матеріалістичної риторики, але не позбавлений цікавих здогадів.

Можливі альтернативи в розгляді парадоксу антропності

Не кожен має силу духу Тертулліана, який не лише відкрито мириться з парадоксальністю, але для якого вона означає найвищу релігійну достовірність. Гігантська кількість духовно слабких робить парадоксальність небезпечною.

Карл Густав Юнг. [1991, с. 107].

Як видно, «слабке» формулювання принципу антропності відповідає найпримітивнішому розв'язанню – 1А. Розвиваючи аналогію, слід припустити, що на наступному етапі космологія перейде до розв'язання 1Б, знаходячи взаємозв'язки між непов'язаними раніше параметрами.

Будь-яке ускладнення фізичної картини світу, що вводить у неї фактор самоорганізації, призведе до підвищення ймовірності нинішнього стану Всесвіту. При цьому зникне статистична парадоксальність нашого існування, але не зникне екзистенціальна. Припустимо, фізика в єдиному рівнянні пов'язала всі ті константи й параметри, які раніше здавалися непов'язаними, і показала, що спостережуваний устрій світу – єдино можливий. Чи стане картина світу від цього простішою? Чи зникне парадоксальність людського існування? Чи не буде дивним те, що можливих варіантів розв'язання не безліч, а всього-на-всього один?

«Перекидаючи бар'єри, наука підмінила нам світ якості та чуттєвого сприйняття, світ, у якому ми живемо, любимо й помираємо, іншим світом – світом кількості, втіленої геометрії, світом, у якому, хоча він і вміщує в себе все, немає місця для людини. Так світ науки – реальний світ – став відчуженим і повністю відірваним від світу життя. Наука не в змозі не лише пояснити цей світ, але навіть виправдатися, назвавши його «суб'єктивним». А.Койре. [Цит. за: Пригожин, Стенгерс, 1986].

Один із найфантастичніших збігів – притягання віртуальних частинок і космогонічного відштовхування, може бути й найуразливішим для критики. Можливо, простіше припустити, що в силу якогось механізму віртуальні частинки не взаємодіють зі звичайними гравітаційно, ніж вірити у фантастичний збіг непов'язаних параметрів. Ні віртуальне притягання, ні гравітаційне відштовхування не реєструвалися в експерименті, вони лише наслідок наших теорій!

Чи можливі якісно інші розв'язання парадоксу антропності? Розв'язання 2 (креаціоністське) не викликає теоретичних труднощів. До категорії 3 слід, окрім іншого, віднести тейярдизм, що розглядається в наступному розділі.

Можна відмовитися від розгляду причин антропності, принаймні на цьому етапі пізнання. Усвідомлення значення цього парадоксу змушує розглядати його у зв'язку з більш загальними проблемами, щодо яких агностицизм може виявитися найчеснішим розв'язанням. Воно відповідатиме № 4 у викладеній схемі.

Нарешті, можна припустити, що й 5-й варіант розв'язання проблеми доцільності застосовний до теми, що нас цікавить. При цьому доведеться, долаючи часову й просторову різномасштабність, припустити, що космогенез і антропогенез – два аспекти якогось єдиного процесу. Відображення цього погляду також можна знайти в тейярдизмі, хоча в силу своєї явної фіналістичності він віднесений нами до категорії 3.

Тейярдизм – приклад антропоцентричного світогляду

Карл Густав Юнг [1993, с. 294].

Прикладом учення, яке не уникає парадоксу антропності, а кладе його у свою основу, може бути тейярдизм. Його творець – П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955), один із найяскравіших людей нашого століття: палеонтолог, учасник відкриття синантропа, єзуїт, релігійний реформатор, еволюціоніст і філософ. У багатьох ключових положеннях свого вчення Тейяр не має пріоритету, але він, можливо, один із перших за особистісним характером свого знання, за красою і співмірністю свого викладу.

Важко уявити собі більш суб'єктивний підхід до філософії, ніж підхід Тейяра, оскільки він шукає істину передусім у глибині своєї душі (слідуючи за Августином Блаженним, що писав у «Сповіді» [1992, с. 335 та ін.]: «ти сказав мені, Господи, гучним голосом у внутрішнє вухо моє...», але йде далі, не пояснюючи внутрішнє божественним, а виводячи божественне з внутрішнього). Можливо, саме в цьому причина особливої переконливості Тейяра.

Той парадокс, який у сучасній фізиці називається принципом антропності, не лише був усвідомлений Тейяром уже в 30-х роках нашого століття, але й став відправною точкою його поглядів.

«Дивна річ, людина, центр і творець усякої науки, є єдиним предметом, для якого нашій науці не вдалося ще виробити уявлень, узгоджених з рештою Всесвіту. Ми знаємо історію її кісток, але для її мислячого розуму не знайдено ще постійного місця в Природі. Серед космосу, у якому першість ще відводиться механіці й випадку, думка, цей грізний феномен, що революціонізував Землю і міряється силами зі Світом, усе ще видається незбагненною аномалією. Людина в тому, що є в ній найлюдянішого, залишається величезною і незбагненною удачею» [Тейяр де Шарден, 1992, с.146].

У результаті розгляду феномену людини Тейяр створює цілісну теорію, що охоплює космогенез, біогенез, соціогенез і «христогенез» як частини єдиного процесу. Цей процес фіналістичний, його рушійною силою є прагнення розрізнених елементів світобудови до інтеграції в Плеромі, інакше названій Тейяром точкою Омега. Парадокси антропності й доцільності, що нас цікавлять, знаходять у цій картині світу спільне розв'язання: вони необхідні для досягнення кінцевої мети розвитку.

Ми змушені розглядати людину як ключ універсуму з двох причин, які роблять її центром світу. Передусім, суб'єктивно, для самих себе, ми неминуче – центр перспективи. У силу наївності, очевидно, неминучої в перший період, наука спочатку уявляла, що вона може спостерігати явища в собі такими, якими вони протікають незалежно від нас. Інстинктивно фізики й натуралісти спочатку діяли так, ніби їхній погляд згори падає на світ, а їхня свідомість проникає в нього, не зазнаючи його впливу й не змінюючи його. Тепер вони починають усвідомлювати, що навіть найоб'єктивніші їхні спостереження цілком просякнуті прийнятими вихідними посилками, а також формами чи навичками мислення, виробленими в ході історичного розвитку наукового дослідження. ... Об'єкт і суб'єкт переплітаються і взаємоперетворюються в акті пізнання. Волею-неволею людина приходить до самої себе, і в усьому, що вона бачить, розглядає саму себе. …

Не потрібно бути людиною, щоб помітити, як предмети й сили розташовуються «кружком» навколо себе. Усі тварини сприймають це так само, як ми самі. Але тільки людина займає таке положення в природі, за якого це сходження ліній є не просто видимим, а структурним. ... У силу якості й біологічних властивостей думки ми опиняємося в унікальній точці, у вузлі, що панує над цілою ділянкою космосу, відкритою наразі для нашого досвіду. Центр перспективи – людина, одночасно центр конструювання універсуму. …

«Із самого початку свого існування людина являє собою видовище для самої себе. Фактично вона десятки століть дивиться лише на себе. Однак вона ледь починає здобувати науковий погляд на своє значення у фізиці світу. … Я думаю, навряд чи в мислячої істоти буває більш велика хвилина, ніж та, коли з очей її спадає пелена і відкривається, що вона не загублена в космічній безмовності частинка, а пункт зосередження і гомінізації універсального прагнення до життя.

Людина – не статичний центр світу, як вона довго гадала, а вісь і вершина еволюції, що набагато прекрасніше» [Тейяр де Шарден, 1987, с. 37-40].

Тейяр підтверджує свою думку і природничо-науковими доводами, але й результатами пошуків у власній душі. З погляду сучасної науки, це – залучення сторонніх фактів, що лише відображає упередженість автора. Але саме при розгляді питання про місце людини у світі не можна нехтувати тим, завдяки чому ми можемо ставити перед собою цю проблему. При цьому існування кожної людини і Всесвіту виявляються взаємопов'язаними.

«Виходячи з фактів, виявлених у самій глибині моєї свідомості, я приходжу до думки, що в силу «перебування у світі» людина має особливе чуття, яким більш чи менш невиразно осягає Єдине, частину якого вона становить. Зрештою, в існуванні цього «космічного чуття» немає нічого дивного. Як істота статева, людина має інтуїцію любові. Оскільки вона елемент, чому б їй невиразно не відчувати притягання Всесвіту. ... Варто пробудити в собі відчуття Єдиного, як спочатку неясні контури всесвітньої Реальності в міру наших намацувань починають набувати форми. … Перше, що відкривається мені з очевидністю, яку я й не помишляю заперечувати, це те, що єдність світу має динамічну, або еволюційну, природу. … Раніше ми розглядали самих себе і предмети навколо нас як замкнені в собі «точки». Тепер живі істоти постають перед нами на кшталт рівних ниток, які прядуться у світовому процесі. Позаду все занурюється в безодню минулого. А попереду все спрямовується в безодню майбутнього. Своєю історією всяка жива істота причетна до всієї часової протяжності, а її онтогенез є лише безкінечно малою частинкою космогенезу, у якому, зрештою, знаходить своє вираження індивідуальність і ніби образ Всесвіту» [Тейяр де Шарден, 1992, с.143-145].

Антропоцентричність як найважливіший архетип

Ми розглянули аналогію між космогонічною і біологічною проблемами. Вихід за межі однієї науки здатний відкрити нові грані розглядуваного питання. Можливо, що можна розглянути тему, яка нас цікавить, ще ширше, спробувавши вийти за межі природничо-наукового аналізу. На прикладі проблеми доцільності можна побачити, що ступінь її парадоксальності залежить від загального світогляду дослідника. Чи можна, залишаючись у межах якоїсь науки, ставити питання про існування її предмета, про зовнішній для цієї науки сенс її об'єктів?

Розширивши коло своїх пошуків, ми виявимо, що ідеї ключового положення людини у світі, її пов'язаності та єдності з усім Всесвітом пронизують усю світову культуру.

«Сучасна прикладна біологія, зокрема медицина, фактично значною мірою стала на шлях «соромливого антропоцентризму»: вивчається дія низки природних тіл, значного числа отрут, виходячи з міркування, що всі вони тією чи іншою мірою можуть виявитися корисними людині. Це шлях, що вже приніс неабиякі плоди, але не треба заплющувати очі: це лише відроджена на піднесеній основі стара народна медицина, заснована на антропоцентричному світогляді».[Любищев, 1982, с.160].

Для того, щоб побачити, що антропоцентризм – не просто одна з ідей, що свого часу приходять і свого часу відходять, можна піти за Гайдеггером. Гайдеггер дає приклад філософії нового часу, що обходиться без суб'єкт-об'єктного протиставлення, висуваючи на перший план поняття екзистенціального Буття. Він підкреслює, що

"... мало не абсурдний, але корінний процес новоєвропейської історії... [полягає в тому, що] чим ширше й радикальніше людина розпоряджається підкореним світом, чим об'єктивнішим стає об'єкт, чим суб'єктивніше, тобто наступальніше, висуває себе суб'єкт, тим нестримніше спостереження світу й наука про світ перетворюються на науку про людину, на антропологію". [Гайдеггер, 1993, с.56]

Даючи історичне пояснення розвитку цієї нової форми гуманізму, Гайдеггер підкреслює, що вона не могла б з'явитися, наприклад, в античності. І тут же дивовижним чином цитує Протагора: «Усіх речей міра людина, – сущих, що вони суть, не сущих, що вони не суть».

Чи можна припустити, що ця ідея «носиться в повітрі», будучи природною для людської природи? Можна звернутися до підходу, розробленого К.Г.Юнгом. Ми даремно не віримо закономірному прояву фактів психічної природи, вважаючи, що вони не відповідають нашим критеріям об'єктивності. Там, де виникає суперечність, нехай навіть удавана, між фактами фізичної і психічної природи, психічні факти прийнято вважати суб'єктивними і не розглядати. При цьому пріоритет віддається вторинному перед первинним, психічна реальність, що усвідомлює саму себе, відмовляє собі в праві на існування. За Юнгом, для дослідника людини основна можливість пізнання полягає в аналізі первинного матеріалу – психічних явищ. При прийнятті цієї точки зору виявляються стійкі комплекси ідей, суб'єктивних за своєю природою, але не обмежених рамками однієї особистості ні у своїй появі, ні у своєму існуванні – архетипи.

"...раціоналістичний розум Заходу просунувся вперед... і повністю зупинився – неминуче з причини безглуздого припущення, що все психологічне є суб'єктивним і особистим". Юнг. [1991, с. 84].

Мабуть, єдність людини і світу, зв'язок смислів їхнього буття – потужний і давній архетип. Тут не місце наводити приклади його відображень у культурі – їх надто багато. Тут можна послатися лише на буденний досвід.

Існує певна змова освічених людей. Кожен із них у повсякденній діяльності майже не виходить за межі антропоцентричної моделі Світу. Люди беруть із собою парасольку, щоб не було дощу; кажуть «я так і знав», побачивши того, про кого вони думали; бояться наврочити удачу, розповідаючи про щось очікуване – коротше, поводяться так, ніби вважають себе центром світобудови. Але коли йдеться не про життєвий досвід, а про наукові істини, вони повертаються на 180^о, приймаючи існування особливої, об'єктивної точки зору, порівняно з якою всяка людина – несуттєва частковість. На повсякденний досвід людина дивиться суб'єктивно. Навпаки, коли йдеться про світоконцепцію, прийнято переміщати свою точку зору в «об'єктивну» позицію, тобто намагатися розглядати проблему «з точки зору» знелюдненого світу чи Бога. І те, і інше – ілюзії.

«Дуже сильний» принцип антропності

Ми переконалися, що проблеми антропності й доцільності значною мірою ізоморфні. Можливо, вони – частини більш загальної проблеми гармонії, причому проблема гармонії не є суто науковою проблемою. Її розв'язання залежить від прийнятого світогляду.

"Наука ніколи не є світоглядом; вона лише його інструмент. Чи потрапить цей інструмент у чиїсь руки, це залежить від зустрічного питання: яким світоглядом ця людина вже володіє, оскільки не існує такої людини, яка не володіла б світоглядом. У крайньому разі вона має той світогляд, який був їй нав'язаний вихованням і оточенням". Юнг [1993, с. 241].

Наприклад, якщо розглядати існування Універсуму як щось, що має сенс чи мету, то цим буде розв'язана й проблема гармонії (як це відбувається в Тейяра). А якщо сенсу немає? Навіть у цьому разі гармонія може бути випадковою лише в тому разі, якщо вона стосується двох непов'язаних один з одним процесів. Легко побачити залежність антропогенезу від космогенезу, зворотну ж – набагато важче. Заважає просторова й часова різномасштабність. Але й тут можна навести аналогію з галузі біології. Дуже довго окремий живий організм здавався чимось мізерним порівняно з просторовою і часовою громадністю планети. Становище змінилося, коли В.І.Вернадський показав, що всякий організм – частина процесу, що є провідним фактором еволюції Землі.

Виходячи зі сказаного, можна спробувати сформулювати «дуже сильний» принцип антропності, який може звучати так:

«Існування Всесвіту, людства і кожної людини є нерозривно пов'язаними частинами одного процесу, скоординованими один з одним».

Література

Августин Блаженний. Сповідь. М.: 1992.

Берг Л.С. Праці з теорії еволюції. Л.: 1977.

П.Девіс. Випадковий Всесвіт. М.: Мир, 1985.

Казютинський В.В. Антропний принцип і проблеми світогляду.//Природознавство в боротьбі з релігійним світоглядом. М.: 1988.

Любищев А.А. Проблеми форми систематики й еволюції організмів. М.: Наука, 1982.

Огурцов А.П. Антропність біології та образи людини.// Біологія в пізнанні людини. М.: 1989.

Пригожин І., Стенгерс І., Порядок із хаосу. М.: Прогрес, 1986.

Тейяр де Шарден, П. Феномен людини. М.: 1987.

Тейяр де Шарден, П. Божественне середовище. М.: Ренесанс, 1992

Гайдеггер М. Час і буття. М.: 1993.

Юнг К.Г. Архетип і символ. М.: 1991.

Юнг К.Г. Проблеми душі нашого часу. М.: 1993.