Природа и свобода: о женских и мужских стратегиях человека

Це ще одна неопублікована стаття, причому написана раніше, ніж опубліковані й неопубліковані статті про фемінізм з «Частного кореспондента». Я відправляв цю статтю в «Дзеркало тижня». Чесно кажучи, я був дуже здивований реакцією цього видання. Мені не відповіли. Коли я з великими труднощами достукався до цього шанованого українського тижневика, мені відповіли, що редакція отримує таку кількість статей, що в її співробітників просто фізично не вистачить сил відправляти всім авторам е-мейли з відмовами. Гадаю, що якщо в редакції немає часу написати «Вашу статтю розглянуто редактором і відхилено», то на те, щоб статтю справді прочитати, часу не знайдеться тим більше. Деякі аргументи з цієї статті я використав для «Часкора», але дещо залишається поки невідіграним.

Природа і свобода: про жіночі й чоловічі стратегії людини 

Пізнаючи світ, людина пізнає саму себе. Але, дивовижним чином, погляд на нашу власну сутність, характерний для гуманітарного мислення, збитково однобокий. Політики, проповідники різноманітних ідеологій, дипломовані педагоги суцільно й поруч думають, що людську природу можна змінити так, як їм заманеться. На щастя, це неможливо.

Приводом для написання цього тексту стала одна з публікацій у «Дзеркалі тижня». Утім, для самого автора важливіша не критична частина даної статті, а та, у якій зроблено спробу відносно простою мовою пояснити логіку формування статевих стратегій нашого виду. Чи варто поєднувати критику феміністських аргументів з описом еволюційно-біологічної логіки становлення наших статевих стратегій? На думку автора — варто. Це дає можливість переконатися в тому пояснювальному потенціалі, який має природничо-науковий погляд на природу людини.

Кое-что о феминизме

«Але ось що публікує цей журнал у статті під заголовком «Секрети виховання»:«З перших днів життя дівчатка відрізняються від хлопчиків меншою рухливістю і збудливістю, але більшою вразливістю, прив’язаністю до мами. […] Як правило, вони більш залежні, конформні, консервативні, слухняні, емоційні, тривожні, сльозливі та вередливі».

Це в нас називається психологією? Про всяк випадок: насправді це, м'яко кажучи, набір гендерних стереотипів, а грубо кажучи — брехня. І такі речі артикулюються, тиражуються й вбиваються в головні та кісткові мізки наших громадян з молодих нігтів».

Я ніколи не тримав у руках журнал «Аленка+Сережка», який критикує шановна Світлана Сененко з Нью-Джерсі, авторка «Дзеркала тижня». Чим же так провинився невідомий мені психолог? Може, жодних наукових описів особливостей психології дівчаток і хлопчиків не існує? Ні, таких даних достатньо. Щодо їх тлумачення тривають певні суперечки, але навіть якщо пані Сененко не згодна з трактуваннями таких спостережень, брехнею їх згадування не назвеш. Намагаючись зрозуміти, що ж вважає брехнею авторка, почитав феміністські тексти в Мережі й дізнався багато цікавого. Дещо з них належить самій Світлані Сененко. Ось вона викладає погляди, до яких приєднується сама: «Ліберальні феміністки <…> вважають, що статеві відмінності обмежуються органами відтворення і вторинними статевими ознаками і не зачіпають розумових здібностей і схильностей до тих чи інших занять» Яка цікава точка зору! Напевно, у її прихильниць є якісь наукові дослідження, що дозволяють аргументувати цей несподіваний висновок — у частині відсутності відмінності у схильностях представників двох статей?

Не повірите — таких досліджень або немає, або феміністки про них чомусь не поширюються. Зате дослідники впливу статі на особливості поведінки людей усіх віків накопичили масу коректно опрацьованих даних. Рамки цього тексту надто тісні для огляду наявного масиву даних. Наведу пару досить випадкових прикладів, доступних у Мережі. Ларі Кехіл у журналі «У світі науки» (у російському перекладі «Scientific American») обговорює різницю в будові головного мозку чоловіків і жінок, а В.В. Вельков у журналі «Хімія і життя XXI вік» говорить про генетичні механізми, що забезпечують різний розвиток інтелекту представників двох статей. Навіть на хромосомному рівні виходить так, що жінки стійкіші, а чоловіки — різноманітніші. До речі, автори обох оглядів спираються не на чутки, а на публікації в найавторитетніших журналах… Чи проявляються ці відмінності в поведінці? Прикладів хоч греблю гати, але я не буду далеко ходити й наведу той, що знаходиться в мене «під рукою».

Як університетський викладач, я широко використовую тестування для оцінки поточної успішності. На моєму ноутбуці зберігаються статистичні файли, що зафіксували результати тестів цілих курсів студентів з двох предметів (загальної екології і зоології хребетних) протягом кількох років. Тестування проходить у жорстко контрольованих умовах: студенти отримують завдання, і відмічають за фіксований час ті відповіді, які вважають правильними, на особливих аркушах. Потім (вручну або автоматично, після оцифрування відповідей) підраховується кількість правильно зроблених виборів. На стадії тестування і перевірки стать студента на його результат впливати не може.

Підняв старі файли. Додав новий стовпець — стать (раніше зв'язок результатів тестування зі статтю мене не цікавив). Треба ж! У дівчат результат значимо вищий, ніж у хлопців. Пояснюю — слово «значимо» означає тут те, що гіпотеза про відсутність статевих відмінностей має настільки малу ймовірність, що слід прийняти припущення про те, що такі відмінності таки є. Мінливість (дисперсія) результатів хлопців значимо вища, ніж у дівчат.

Як і інші викладачі, я постійно стикаюся з тим, що дівчата в цілому старанніші й посидючіші, ніж молоді люди. З іншого боку, серед юнаків зустрічається значно більше «крайніх», ухильних варіантів. Серед них більше і надзвичайно розумних, і жахливо «занедбаних». Немає в отриманому мною результаті нічого нового, він цілком відповідає безлічі інших, відображених у будь-якому коректному джерелі з педагогіки, вікової психології чи антропології. Дивовижно інше: як це можна заперечувати?

У прочитаних мною в мережі феміністських текстах я знайшов три аргументи, що заслуговують, на мій погляд, обговорення. Перший дуже добре виражений моєю опоненткою:

«Ідеться про відмову від так званого біологічного детермінізму, коли всім жінкам приписуються особливі особистісні якості, які відрізняють їх від чоловіків. Наприклад, коли кажуть, що будь-яка жінка порівняно з будь-яким чоловіком більш емоційна й пасивна і, водночас, менш агресивна й розумна тощо. Для ліберальних феміністок визначальними є індивідуальні характеристики особистості, а не належність до статі, бо, якщо розглядати людину в соціальному контексті (а отже, винести за дужки суто біологічні й сексуальні аспекти), то виявляється, що відмінності між людьми в межах однієї й тієї ж статі набагато сильніші, ніж відмінності між статями».

Цікаво, де пані Сененко почула, що ВСІ жінки відрізняються від УСІХ чоловіків за певними характерологічними ознаками? Ой, не треба слухати всякі дурниці! Будь-якій розсудливій людині ясно, що при порівнянні таких мінливих об'єктів, як люди, можна говорити лише про статистичні закономірності. Ось і автор висловлювання, яке критикує пані Сененко, пише «як правило», а не «всі і завжди». До речі, раз чоловіки мінливіші за жінок, серед них напевно знайдуться ті, хто емоційніший, пасивніший тощо, ніж середня жінка. При оцінці результатів того ж самого тестування на достатній вибірці з'ясується, що і найкращі, і найгірші результати частіше належать саме чоловікам (але середній рівень жінок усе ж вищий). Невже феміністки сперечаються не зі справжніми прихильниками того, що вони називають біологічним детермінізмом, а з їх окарикатуреними, навмисно спотвореними образами? Схоже, що так.

Другий аргумент полягає в тому, що всі «біологічні детерміністи» є прихильниками придушення жінок і ворогами свободи. Я схильний вважати цей аргумент мізерним. І річ не в тім, що я сам відчуваю себе лібералом. Річ у тім, що сам такий аргумент спрямований проти лібералізму. За логікою феміністок, вивчення «біологічного детермінізму» (читай: впливу статі на поведінку) може когось привести до думки, що жінки — гірші за чоловіків, слабші за них або менш здатні до відповідальності за свої вчинки. Ті, хто зробить такі висновки, можуть підтримувати ті чи інші форми соціальної дискримінації жінок. Отже, треба зганьбити саме вивчення природничо-наукових фактів (наприклад, звинувачуючи тих, хто їх викладає, у брехні). Таке рішення надзвичайно далеке від лібералізму (і, зокрема, академічних свобод)!

І, нарешті, третій, справді серйозний аргумент. Відмінність статей — не наслідок біологічних механізмів, а наслідок впливу сексистського середовища. Чому дівчатка слухняніші й люблять гратися ляльками, а хлопчики непередбачуваніші й люблять машинки? Та тому що соціум заганяє їх у ці ролі!

Ну що ж, цей аргумент, на відміну від інших, можна перевірити. Це зроблено. Зокрема, у відомих експериментах М. Хайнз і Д. Александер. Дитинчатам зелених мартишок, вирощеним в однакових умовах, пропонували іграшки людських дітей. Дитинчата-самці значимо віддавали перевагу машинкам, дитинчата-самки — лялькам. Отже, усієї різниці між статями впливом суспільства не поясниш!

Чому це важливо?

Чи варто витрачати свій час, час читачів і газетну площу на обговорення цих тем? Хочеться комусь думати, що жінки не відрізняються від чоловіків — ну й добре, нехай радіє цій думці…

Ні, обговорення потрібне! Давайте проведемо різницю між думкою приватної людини, з одного боку, і соціально й педагогічно значимою пропагандою — з іншого. Невже для нас неважливо, як проходитиме виховання дітей: з урахуванням їхніх природних особливостей чи на підставі відірваних від дійсності ідеологем?

Пані Сененко пишається тим, як добре вона водить автомобіль. Цікаво, у разі необхідності, до якої автомайстерні вона б звернулася? Припустимо, у першій персонал знає, що рух автомобіля забезпечується реакцією вуглеводнів викопного палива й кисню навколишнього повітря. У другій майстерні прекраснодушні до дурості співробітники щиро переконані, що фізичні закономірності, які керують автомобілем, можна ігнорувати: машину рухають вперед обіцянки маркетологів з рекламних проспектів.

Я поставив риторичне запитання. Нікому, хто забезпечує функціонування автомобіля, не спадає на думку ігнорувати його природу. З людиною ситуація набагато гірша. Істотна частина гуманітаріїв переконана, що розбиратися з біологічною природою не потрібно: людина це те, що вона про себе думає, або те, що їй про себе розповіли.

Те, що людина є твариною, — це добре чи погано? Поставлене питання не має сенсу. «Добре», «погано» — це етичні оцінки. Вони мають сенс, коли стосуються ситуацій морального вибору. Хтось міг ударити, а міг утриматися — ми можемо оцінити його вчинок як хороший чи поганий. Homo sapiens Linneus, 1758 є твариною (тут наведено повну зоологічну назву нашого виду, з прізвищем автора опису й роком публікації). Як і інші природничо-наукові факти (що Земля обертається навколо Сонця, що молекула води складається з двох атомів водню й одного атома кисню, що жінки відрізняються від чоловіків тощо), ця обставина не добра й не погана, вона просто має місце — настільки, наскільки це випливає з наукової картини світу.

Слід особливо підкреслити, що обговорюваний факт не є також спробою повалити віру. Наука й релігія принципово відрізняються одна від одної. Наука — спосіб побудови достовірного й практичного знання, заснованого на фактах. У науці не існує абсолютної істини — є лише узгоджувані з фактами умовиводи, які заслуговують на довіру. У міру висування й перевірки нових гіпотез перевіряється весь комплекс наукового знання. Те, що наш вид є одним із багатьох видів тварин, — це не догма, а єдине пояснення, що добре узгоджується з усією сукупністю природничо-наукових фактів. На відміну від науки, релігія заснована на вірі й чудесному одкровенні. Головні для релігії питання не можуть бути предметом перевірки. Я не буду вторгатися на територію релігії й просто підкреслю, що наведені тут висновки й міркування стосуються зовсім іншої галузі.

Але чи вичерпується наша сутність нашою тваринною природою? Звичайно, ні. В еволюції більшості тварин головну роль відіграє генетичне успадкування. Кожен організм отримує певний набір генів — перемикачів, регуляторів розвитку. Ті, у кого такий набір більше відповідає певному способу життя в умовах середовища, що склалися, частіше виживають і залишають потомство. У міру вдосконалення земних організмів удосконалювався й механізм їх еволюції. Важливим кроком уперед стала поява культурного успадкування — успадкування завдяки навчанню. Перевагою культурного успадкування перед генетичним є можливість передачі набутого досвіду, причому не тільки від предків до нащадків, але й до будь-яких особин, готових засвоювати новий досвід. Культурно успадковуються особливості пісні в солов'їв, уміння обирати маршрут перельоту в журавлів, прийоми полювання в хижих ссавців і китоподібних і багато інших ознак різних високоорганізованих тварин. Важливо підкреслити, що культурне успадкування виникало в різних групах тварин неодноразово.

Однак тільки в одного виду механізм культурного успадкування став провідним у ході його пристосування до середовища. Це — наш вид. Саме культурне успадкування зумовило колосальний стрибок пристосованості нашого виду, колосальне зростання його чисельності, усе різноманіття форм людської діяльності. Але поряд з перевагами, порівняно з генетичним успадкуванням, культурне має й свої недоліки. Для його ефективного здійснення потрібен прямо-таки величезний мозок з тривалим періодом розвитку. Нейронні структури, що забезпечують нашу поведінку, розвиваються не на основі жорстких програм. Наш біологічний фундамент забезпечує надзвичайно тривале дитинство, протягом якого потрібні структури формуються в ході навчання. Це навчання засноване на взаємодії особин; одним з інструментів, що інтенсифікують цю взаємодію, є феномен свідомості — сукупності психічних процесів, що організовують пізнавальну й соціальну активність індивіда.

Навіть з цього надзвичайно конспективного викладу ясна двоїстість природи людини. Те, з чим ми ототожнюємо себе, наша свідомість — результат впливу навчання й взаємодії з іншими людьми на біологічно, еволюційно сформований і генетично детермінований фундамент. Наше тіло еволюціонувало понад три мільярди років, тваринна психіка — сотні мільйонів років. Наша свідомість, наша культура дуже молоді порівняно з тією основою, на якій вони розвиваються…

Важливий наслідок викладених тут міркувань полягає в тому, що поведінка людини надто складна для того, щоб її пояснював і «біологічний детермінізм», з яким борються феміністки, і проповідуваний ними «культурний детермінізм». Коли йдеться про самоорганізацію складних систем, уявлення про однозначне визначення їх особливостей якимись простими механізмами є неадекватними. Можна говорити не про детермінізм, а про чинники, що впливають на процеси, які нас цікавлять.

Добре це чи погано, що наша культурна сутність, яка розвивається швидше, ніж біологічна, входить з нею в тих чи інших відносинах у конфлікт? Це цілком природна проблема, яку слід вирішувати. Ну, наприклад, що робити, якщо з'ясовується, що наші вроджені моделі сексуальної поведінки не відповідають ідеалам, які ми поділяємо? Подивимося на різні варіанти рішень.

1.               Оголосити вроджені моделі неіснуючими й твердо для себе вирішити, що людина така, як вона про себе думає. На жаль, це рішення загрожує невротизацією (переконання З. Фрейда, що причина всіх аномалій у поведінці людини — бунт пригнічуваної сексуальності, було прямим наслідком життя в суспільстві, яке намагалося цю сексуальність ігнорувати). Людина, що ігнорує біологічні програми в собі й інших, виявиться безпорадною перед маніфестаціями цих програм — не тільки у своїх ближніх, але й у собі самій. У найм'якшому випадку така людина буде просто недостатньо щаслива — через конфлікт двох своїх природ.

2.               Здатися перед своїми біологічними програмами, знайшовши в них виправдання своїм суспільно осуджуваним діям. «Що ж я можу вдіяти з тим, що я неконтрольовано розпусний і агресивний — така моя тваринна природа!» Це рішення загрожує соціальними проблемами і все тим же браком щастя через розлад біологічної й соціальної природ. До речі, зверніть увагу: для цього, як і для попереднього рішення, характерне негативне ставлення до тваринної природи людини.

3.               Прийняти свою біологічну природу й учитися керувати нею в бажаному напрямку. Оцінюючи свою сутність, не ліпити на неї ярлики «добре» — «погано». Людина, що діє таким чином, якщо вона знайде спосіб використати свої вроджені програми, спрямовуючи їх у бажане для неї русло, буде дійсно щаслива.

А чи може культурна природа не перемогти біологічну, не здатися перед нею, а гармонійно її модернізувати? Так. Наприклад, біологічна природа підштовхує нас до активного сексуального життя. Відмовитися від «надлишкового» з точки зору розв'язання завдання відтворення сексу — зробити себе нещасним. Віддатися своїм бажанням — заробити багато проблем (від небажаних дітей до хвороб). Але наша соціальна природа дозволяє використовувати захищений секс — і, начебто, іти на поводу наших вроджених програм, і, насправді, контролювати можливі наслідки своїх дій.

Відмінність жіночих і чоловічих поведінкових програм є природничо-науковим фактом і не може бути оцінена як «погана» чи «хороша». Їх треба зрозуміти й навчитися ними керувати, вибудовуючи свій шлях у нашому непростому світі. Щасливою буде та людина, яка досягне своїх соціально зумовлених цілей, не пішовши при цьому проти своєї біологічної природи. Щоб забезпечити дійсну рівноправність жінок і чоловіків, треба не умовляти себе, що відмінностей між статями немає, а усвідомити ці відмінності й знайти спосіб дій, що відповідає і нашій природі, і нашим ідеалам.

Закінчення статті — тут