Так сколько же полов у человека?

Ця стаття була написана для «Частного кореспондента», але так і залишилася неопублікованою через розбіжності з редактором.

Багато чи два?

Ви думаєте, що люди діляться на дві статі? Можливо, ви відстали від життя. Ось, наприклад, Часкор (точніше, Ольга Бурмакова з фонду Бьолля) пояснює: "Сучасна наука виділяє такі компоненти біологічної статі: хромосомний, гонадний, внутрішній і зовнішній генітальний, гормональний і стать вторинних статевих ознак".

До цих біологічних «статей» додається соціальна стать (гендер). Гендер теж можна «розкласти» на кілька компонентів: пов'язаний із самосприйняттям, паспортний, що проявляється у виборі соціальних ролей і відображається у виборі партнерів, до яких відчувається потяг. Як співвідносяться ці численні статі?

Одне з рішень, яке обирають ліберальні феміністи й феміністки, полягає в тому, щоб оголосити всі ці статі незалежними феноменами. У двох попередніх абзацах перелічено 10 «статей». Навіть якщо кожна з них приймає всього 2 значення, можливо 2¹⁰, тобто 1 024 сполучень! Якщо ж хоча б деякі параметри можуть приймати не два, а більшу кількість станів, кількість можливих статей стає воістину незліченною.

"Фактично виходить, що для опису кожної гендерної ідентичності недостатньо одного слова (чоловік або жінка), потрібно щонайменше п'ять, кожне з яких буде характеризувати один з її компонентів. <…> Знаходяться й ті, кому настільки тісно в пропонованих рамках, що вони вибирають своїй ідентичності нові назви: андрогіни, інтергендери, бігендери, пангендери, квіргендери, агендери і багато інших".

Один з важливих наслідків такої інтелектуальної гри полягає в тому, що жінка за хромосомами, гонадами й усім іншим аж до потягу до чоловіків, а також чоловік — від хромосом до потягу до жінок — виявляються всього лише двома нічим не примітними варіантами серед безлічі інших, настільки ж природних і чудових. Навіщо це треба? Начебто, заради захисту прав громадян, що розрізняються за тими чи іншими аспектами статі. Найчастіше ця картина поєднується з висміюванням недалеких «біологізаторів». Уявіть собі, досі є люди, які не хочуть бачити радісну веселку статей, залишаючись у полоні убогої дихотомічної (мало не чорно-білої) моделі статі!

Автор цієї статті — з числа таких людей. Звичайно, розділення статей не чорно-біле, хоча б тому, що обидві статі — взаємозумовлені й взаємодоповнювальні частини загальної видової стратегії роздільностатевого розмноження. Але з біологічної точки зору ситуація виявляється зовсім іншою. Перелічені «статі» — не що інше, як різні етапи розвитку однієї-єдиної статі. Загальна класифікація результатів цього розвитку досить проста: фертильні самки (у людей — жінки), фертильні самці (у людей — чоловіки) і різноманітні девіації (відхилення). Класифікування цих девіацій — цікава й складна проблема, однак з точки зору популяційного відтворення різниця між ними виявляється не дуже істотною.

Розглянемо аналогію. Перед вами — стрілецька мішень. На площі аркуша паперу чорний кружок посередині займає всього-на-всього 1% від площі великого білого круга. Чи рівнозначні ця ділянка й інші 99 частин мішені? Ні. Чорний кружок — це ціль, а всі інші ділянки — відхилення від неї. Що може бути причиною таких відхилень? Найрізноманітніші обставини. Розглядаючи їх, потрібно врахувати як усі фактори, які впливають на психомоторику стрільця, так і особливості зброї й боєприпасу, і навіть умови стрільби. Індивідуальний розвиток роздільностатевого організму також спрямований до певної цілі — формування особини, яка успішно залишить потомство. На відміну від мішені, можливих цілей у даному випадку дві, і, до речі кажучи, кількість влучань у них при нормальних умовах досить велика.

Стрілецька мішень

Причин девіацій статевого розвитку ще більше, ніж у випадку стрільби по мішені. Як і в інших випадках, ми можемо виділити дві їх групи: біологічні й соціальні. Припустимо, ми розглядаємо індивіда з чоловічим хромосомним набором. Він міг би розвинутися в нормального, пристосованого до залишення потомства чоловіка. У силу тих чи інших причин (то чи біологічних, то чи соціальних) нормальний розвиток його статі виявився порушений. Для діагноста цікаво й важливо, з чим пов'язана нездатність конкретного індивіда до розмноження: то чи в нього порушений розвиток статевих залоз, то чи його статевий потяг спрямований виключно на чоловіків, то чи через неготовність брати на себе відповідальність за дітей він виконав операцію з перев'язки сім'яних канатиків. З точки зору його біології ці випадки об'єднуються тією істотною обставиною, що якісь біологічні або/і соціальні фактори вплинули на цього індивіда так, що в нього не може бути нащадків.

Читач, що дочитав до цього місця, ще може стримати своє обурення? На мою думку, сказане може викликати кілька питань. Я перелічу їх, а потім постараюся на них відповісти.

— Чи можна говорити, що в індивідуального розвитку є ціль?

— Які підстави стверджувати, що ціллю індивідуального розвитку є саме формування здатної до ефективного розмноження особини?

— Чи ущемляє права людей, чиє статеве становлення відрізняється від типово жіночого й типово чоловічого, класифікування їх стану як хвороби?

— Чи пов'язане визнання «болісності» статевих відхилень з гомофобією?

— Чи можливі соціальні обмеження щодо людей з відхиленнями в розвитку статі, і, якщо можливі, то які саме?

Крім того, варто було б поговорити про те, навіщо взагалі потрібна стать і чому найбільше поширення отримали організми, що мають дві статі, але це — досить об'ємне питання, що потребує окремої статті.

Яка ціль індивідуального розвитку?

Твердження, що в індивідуального розвитку є ціль, може здатися надмірно самовпевненим. Історія роздумів інтелектуалів про те, у чому ж полягає сенс життя, показує, як складно відповідати на подібні питання. Ба більше, думка про наявність цілі в розвитку здається пристойною міфологічному, а не науковому мисленню. Для дикуна хмара хоче пролити дощ; для метеоролога й утворення хмар, і випадання опадів — прояв природних закономірностей, що не мають ніяких цілей. Однак у випадку з індивідуальним розвитком ситуація дещо складніша.

Приголомшливі складність і досконалість живих організмів — результат їх еволюції, яка тривала майже чотири мільярди років. Ця еволюція почалася з відбору автокаталітичних реакцій, що відтворювали задіяні в них речовини стійкіше, ніж альтернативні варіанти. Ця еволюція продовжилася відбором організмів, що ефективніше відтворювали собі подібних, ніж їх конкуренти. Нарешті, у ході біологічної еволюції виникли організми, пристосовані до культурного успадкування, що багаторазово прискорює вироблення нових корисних якостей. Що є мірилом біологічного успіху, успіху у відборі? Не тривалість життя, розмір, не складність, не захоплені ресурси — а кількість залишених нащадків. Усе інше, від тривалості життя до ресурсів — засоби максимізації кількості нащадків.

Не будемо спрощувати. Еволюціоністи досі продовжують з'ясовувати співвідношення різних форм відбору. Безстатеві мурахи-робітники максимізують не кількість власних нащадків, а кількість своїх родичів, носіїв одних з ними генів. Так працює відбір на генному рівні. Досі тривають суперечки про значення групового, надіндивідуального відбору. Не будемо вдаватися в деталі, але вкажемо, що, імовірно, виникнення особин, готових жертвувати собою заради блага групи, може підтримуватися відносно великим груповим успіхом. Нехай готовий до самопожертви індивід загине — але його група, що конкурує з іншими групами родичів, отримає перевагу, і в ній збережуться нащадки або близькі родичі загиблого альтруїста.

Кожен з нас — нащадок астрономічного ланцюга предків-«щасливчиків». Наші батьки, діди-баби, прадіди-прабаби й далі наші предки покоління за поколінням у ряду, що йде в історію майже на 4 мільярди років, мають одну спільну властивість. Вони — переможці в природному відборі, вони дожили до репродуктивного віку й залишили виживших нащадків. Складність і адаптивність нашої біологічної природи — безпосередній наслідок цієї низки успіхів. Покоління за поколіннями своїм власним життям перевіряли, яка саме спадкова програма дозволяє залишити нащадків. Зберігалися ті, хто залишали…

Людина має дві природи, біологічну й соціальну. Соціальна розвивається на основі біологічної, не може без неї існувати. Ми, з висот нашої соціальної природи, яка підтримується культурним успадкуванням, схильні вважати її чимось істинно цінним, а свою біологічну сутність — чимось «темним», недосконалим. Чи так?

Вам доводилося чути, що кожна дитина — потенційний геній, але лише небагатьом удається зберегти дитячу здатність до навчання, відкритість, щирість до зрілого віку? Якщо ви мали щастя спілкування з маленькими дітьми, ви повинні розуміти, який потенціал у них закладений. Нехай ця маленька істота несамостійна й емоційно нестійка — але оцініть, як легко вона освоює складні мовні конструкції й дивовижні форми поведінки, яка вона відкрита й щира!

А яка з двох наших природ забезпечує дитячу «геніальність» — біологічна чи соціальна? Звичайно, перша — надаючи біологічно визначену основу для розвитку другої, культурної.

Так, спочатку основним напрямком еволюції нашої біологічної природи, що забезпечував перевагу в залишенні нащадків, було вдосконалення біохімічних механізмів. Пізніше, з виникненням багатоклітинних і багатотканинних організмів — вдосконалення плану будови (наприклад, розвитку очей). Ще пізніше перевагу в залишенні нащадків стали отримувати ті наші предки, які краще й успішніше вчилися, ефективніше переймали досвід попередніх поколінь.

…Для мене найбільш символічним вираженням нашої біологічної природи є не жадібний скнара, не роздутий від пихи начальник, ні навіть метушливий від жінки до жінки звабник. Найкраще виражають її немовля, що захоплено переймає форми поведінки й способи комунікації дорослих, і його батьки, що відчувають радість від самообмеження в ім'я дитини.

Хвороба чи норма?

Наступне питання полягає в тому, чи можна класифікувати той чи інший варіант статевого розвитку як девіантний, болісний. І для того, щоб знайти на нього відповідь, треба розмежувати, до якої природи належить поняття хвороби — до біологічної чи соціальної. Відповідь очевидна: до біологічної.

Треба зазначити, що відділення соціальної природи людини від біологічної, прийняте в сучасному праві, має непросту й давню історію. Нікому не спадає на думку надавати різні права, наприклад, діабетикам і людям з нормальним рівнем цукру в крові, або людям з одним чи двома очима. Прояви впливу біологічної природи на соціальну стосуються двох випадків. Прийнято обмежувати права й обов'язки дітей (при цьому анітрохи не вважаючи їх «менш цінними» людьми, ніж дорослі, а просто розглядаючи їх як менш відповідальних і зрілих), а також людей, визнаних неосудними. Так було не завжди, і навіть природна для сучасної свідомості думка про юридичну рівність чоловіків і жінок усього лише кілька століть тому здалася б безглуздою для більшої частини людства.

Розглянемо яскравий приклад. Пракситель, великий афінський скульптор IV століття до нашої ери, зобразив у статуї Афродіти Кнідської цілком земну жінку — гетеру Фріну. Один з відкинутих шанувальників Фріни звинуватив її в блюзнірстві; справу гетери розглядав суд, який потенційно міг присудити її до рабства, вигнання або навіть смерті. Захисник жінки, замість того, щоб заперечувати блюзнірство, змусив її роздягтися перед судом. Краса Фріни справила на суддів таке враження, що вони винесли виправдувальний вирок.

«Фріна перед ареопагом», Ж.-Л.Жером, 1861

А тепер уявіть собі, що сталося б із суспільством, якби сучасний суд виправдовував красивих і карав потворних. Краса — прояв біологічної природи людини. Багатовіковий досвід показав, що соціум розвивається стійкіше, якщо правовий статус людини не залежить від особливостей її природи. Радянські судді, що карали підсудних за гомосексуалізм, діяли в певному відношенні так само, як і судді, що вирішували долю Фріни. Вони приймали правові рішення, ґрунтуючись на біологічних особливостях своїх підсудних.

У важкій формі діабет викликає трофічні виразки. Чомусь трофічна виразка (здавалося б: просто якийсь патерн форми, кольору, консистенції й запаху) викликає в багатьох людей відразу. Чому? Цілком природна біологічно визначена реакція. Люди, що так реагують на зовнішні прояви хвороби, рідше заражалися й залишали більше виживших нащадків. Не так уже й важливо, що трофічна виразка незаразна — біологічному механізму, що включає реакцію відторгнення, не потрібна була витончена здатність до діагностики. Достатньо того, що структура виразки явно відрізняється від картини здорової шкіри.

Сучасна правова культура не тільки не підтримує дискримінації хворих з трофічними виразками. Медиків і соціальних працівників спеціально вчать не демонструвати стражденним відразу до їх недуг. Це не так-то просто: доводиться переступати через біологічно визначені механізми. Утім, багатьом це вдається, хоча б тому, що вони спираються при цьому на інші біологічно визначені механізми: співчуття, прагнення допомагати.

Ви скажете, попередні рядки містять суперечність? Що визначено нашою природою — неприйняття хвороби чи прагнення допомагати хворому? І те, і інше. А який з двох біологічно визначених механізмів запрацює сильніше, залежить від того, сприймається хворий як свій чи як чужий.

Отже, людина, у якої через гормональні аномалії не може підтримуватися нормальний рівень цукру в крові (діабетик) чомусь перебуває в іншому положенні, ніж людина, у якої гормональні зміни привели до зміни статевої орієнтації. Діабетика ніхто не намагається позбавити загальних прав; думка про те, що діабет — хвороба, не викликає гніву правозахисників, що дорікають її прихильникам у «діабетофобії» і приниженні прав людини. На жаль, я можу очікувати, що сама думка про аномальність, болісність статевих девіацій викличе у значної частини читачів гнів, а сам я буду припечатаний до ганебного стовпа, як гомофоб. Цікаво, що можливість гноблення «інших» у разі визнання їх стану ненормальним розглядається як аргумент проти наявності двох статей.

Я наведу істотно скорочену цитату, але сподіваюся, що будь-який читач Часкора може переконатися, що мої скорочення не були спрямовані на спотворення думки шановної Ольги Бурмакової:

"…давайте розглянемо традиційну бінарну модель статі/гендеру. У ній передбачається, що є тільки дві статі: чоловіча й жіноча. У кожної є свої біологічні ознаки, а також початкова схильність до певної поведінки й вибору ролей. Відповідно до них суспільство відводить для чоловіків і для жінок різні ніші. <…>

Будь-який відступ від «належного» статі людини набору вважається ненормальним і повинен бути виправлений за допомогою виховних заходів або навіть засобів медицини.

Цю модель спростували відкриття ХХ століття й змістили з керівних позицій його суспільні рухи, у першу чергу фемінізм".

Добре, я згоден: одна із заслуг фемінізму полягає в тому, що він позбавив сексуально «інаких» від примусового лікування й державного насильства. Але як суспільні рухи можуть відкинути природничо-наукові факти, мені щиро не зрозуміло. Чи у прихильників фемінізму є свій оригінальний погляд на біологічну еволюцію? Де він викладений, які докази цієї революційної концепції? Боюся, цих доказів немає. Біологічна суть людини не цікавить прихильників фемінізму, вони просто наполягають на тому, що людина така, як їм хочеться на підставі їх ідеологем.

Корені гомофобії

Борці з гомофобією намагаються знайти пояснення, чому сексуальна «інаковість» (поза жіночо-чоловічою дихотомією) викликає у значної частини людей відторгнення. Версії, наведені тим же Часкором, здаються мені недостатньо переконливими (особливо версія Пелевіна).

Учені називають різні причини гомофобії, які цілком можуть працювати одночасно. Підсумовуючи їх, можна сказати, що в основі гомофобії лежить помилкове переконання, ніби гомосексуальність якимось чином робить чоловіків менш мужніми, а жінок — менш жіночними, і виникаючі з цього забобони <…> Інша причина гомофобії, безпосередньо пов'язана з першою, — страх, що людину саму приймуть за гомосексуала. Цей страх змушує людей кидатися на все, що здається «гомосексуальним», аби довести оточуючим, що «я-то не з таких». Очевидно, що чим більше «доказів» методом плювків і кулаків, тим більше зростає в суспільстві боязнь «опинитися з таких», і тим сильніше бажання продовжувати доводити; так гомофобія перетворюється на замкнуте коло. <…> Дуже важливу причину гомофобії в Росії влучно сформулював Віктор Пелевін: «Більшість російських чоловіків гомофоби через те, що в російському умі дуже сильні метастази кримінального кодексу честі. Будь-яка серйозна людина, чим би вона не займалася, підсвідомо приміряється до нар і намагається, щоб у її послужному списку не було помітних порушень тюремних табу…»

Я ризикну додати до числа можливих причин гомофобії ще дві, тісно пов'язані одна з одною.

Перша пов'язана зі сприйняттям хвороби. Це лише захоплені феміністки можуть не погоджуватися, що наша біологічна природа націлена на відтворення. Саму нашу природу, сформовану природним відбором, переконувати ні в чому не треба. Здоров'я й краса, у тому, як вони сприймаються нашою біологічною сутністю, тісно пов'язані зі здатністю до дітонародження. Культурно зумовлені норми раз за разом відхиляють стандарт краси в той чи інший бік, а потім наша вперта біологічна сутність коригує соціальні завихрення, повертаючи уявлення про красиве до здоров'я.

Сексуально інакові люди не подобаються обивателям з тієї самої причини, з якої обивателям не подобаються трофічні виразки. Чим сильніше «інакі» демонструють свої особливості, тим більшу увагу й відторгнення вони викликають.

Вам доводилося коли-небудь опинятися, наприклад, навпроти одноокої людини? Ви ловили себе на тому, що ваш погляд, буквально попри волю, раз за разом повертається до зовнішнього прояву хвороби? А як би ви поставилися до людини, яка змушує вас розглядати її аномалії?

А тепер уявіть собі реакцію обивателя на марш гомосексуалістів.

Парад гордості, або Pride Parade, це не тільки ті півгодини, у які на огородженому поліцейськими кордонами й огорожами активісти за права людини йдуть пару сотень метрів. Він починається з розуміння: я буду брати участь; і не закінчується ніколи. <…> Я їду на прайд тому, що не можу слухати образи з боку політиків і церкви. Мене нудить від їх ненависті. І я хочу, щоб у нас нарешті зрозуміли, що лесбійки, геї, бісексуали й трансперсони — це не гидко. Це не хвороба, не розпуста. І чим більше людей збереться, тим ясніше стане оточуючим — we’re here, we’re queer, get used to it.

Друга причина, про яку я хочу сказати, складніша. Для початку я задам читачеві досить несподіване питання. До речі, це допоможе мені уникнути претензій з боку феміністок. Раз уже я помістив у текст цієї статті зображення оголеної жінки, доведеться, для рівноваги, помістити й голого чоловіка.

Кожна деталь форми цього об'єкта має еволюційно-біологічне пояснення. Одне з найскладніших пов'язане з наявністю сосків — для чого вони в чоловіка, якому не потрібно вигодовувати дітей?

Так чому ж у чоловіків є соски? Ні-ні, це не слід минулих етапів еволюції. Немає підстав припускати, що наші предки-самці коли б то не було годували дитинчат молоком. Можна впевнено стверджувати, що всі наші чотириногі предки були роздільностатевими. У тих звіроподібних рептилій, у яких з потових залоз виникали молочні, дитинчат народжували й годували самки. У всіх ссавців, від качкодзьобів і єхиден і до людей і кашалотів, молоко виробляють саме самки. А молочні залози є й у самців.

Повторюся: чоловіча й жіноча стратегії — нерозривні частини єдиної стратегії роздільностатевості. І чоловік, і жінка розвиваються, фактично, під управлінням однієї й тієї ж спадкової програми. У чоловічій Y-хромосомі, по суті, працює всього лише один ген, який запускає процес виробництва сперми. Усі інші гени будь-яка дитина, хоч хлопчик, хоч дівчинка отримує і від батька, і від матері (і передає згодом і синам, і дочкам). Відбір на розвиток молочних залоз сприяв збільшенню кількості виживаючих нащадків, і не тільки відповідним чином перебудував розвиток самок, але й відобразився на самцях. Молочні залози в самців не працюють (у переважній більшості випадків) — і гаразд, наявність сосків кількість нащадків у чоловіків не знизить. Навпаки, відбір проти сосків у чоловіків може погано позначитися на кількості нащадків у їх дочок. Не забувайте: скорочення кількості виживаючих нащадків (саме виживаючих, а не вироблених) — це той напрямок, у якому еволюція йти не може.

Отже, кожен з нас розвивається під управлінням програми, що забезпечує розвиток і жінок, і чоловіків. Глибоко відмінні одне від одного жіноче й чоловіче тіло (частиною якого є жіночий або чоловічий мозок) розвиваються із сексуально недиференційованого стану. Це означає, що механізми, що забезпечують потяг до чоловіків, не чужі чоловікам, а ті, що ваблять до жінок — певною мірою наявні в жінок.

До речі, у деяких дослідженнях було виявлено, які механізми можуть приводити до появи гомосексуалістів. Якщо хочете, це біологічний парадокс: справжні, «ядерні» гомосексуалісти не залишають потомства, але раз за разом з'являються серед дітей гетеросексуалів. Так ось, показано, що матері, сестри й тітки гомосексуалістів мають статистично більше дітей, ніж ті жінки, усі сини, брати й племінники яких є гетеросексуальними. Імовірно, така перевага пов'язана з сильнішим і стійкішим потягом до чоловіків. Якщо це так, існування геїв може бути частково пояснене відбором на плодючість серед жінок і наявністю спільних для двох статей механізмів формування статевого потягу.

Ви ще пам'ятаєте, що на відхилення кулі від центру мішені можуть впливати найрізноманітніші обставини? Ви уявляєте собі, скільки різних обставин можуть викликати відхилення від нормальної жіночої й нормальної чоловічої диференціації? Вони не тільки біологічної, але й соціальної природи. І, до речі кажучи, там, де є можливість відхилень, там можуть з'явитися пристосування зі стабілізації розвитку, що нівелюють дію можливих відхилень.

Я припускаю, що неприязнь до сексуально «інаких» людей (не чоловіків і не жінок) є біологічною адаптацією, що стабілізує нормальний статевий розвиток.

Чи означає це, що люди з аномальним статевим розвитком приречені на роль жертв, соціальних ізгоїв? Ні, звичайно ж! Наприклад, добре відомо, що ксенофобія має не тільки соціальні, але й біологічні корені. Ну і що, здаватися перед нею після цього? Успішніше розвиваються ті суспільства, які виробляють культурні механізми подолання ксенофобії. Думаю, що й гомофобію повинна очікувати та сама доля.

Чи можна й чи потрібно забезпечувати рівність можливостей?

Мені залишилося обговорити останнє з питань, заданих у першій частині цієї статті. Обговорюючи цю тему, я, строго кажучи, виходжу далеко за межі своєї кваліфікації (я працюю в галузі популяційної біології). Але все-таки, для повноти обговорення теми слід торкнутися й цього питання.

Насамперед, давайте розмежуємо поняття прав і можливостей, і зробимо це на тому прикладі, який не буде викликати хвилі обурених емоцій. Чи може соціум забезпечити рівність прав цукрового діабетика й людини з нормальним обміном цукру? Звичайно, так! У принципі, це відбувається вже й зараз. Чи може суспільство додатково підтримати діабетика порівняно зі здоровим? Може, наприклад, дотуючи необхідні для діабетика ліки. Чи може воно забезпечити дійсну рівність їх можливостей (наприклад, можливість з'їсти цілий торт на святі й відчути від цього душевне й шлункове задоволення)? Ні.

Існують навіть ситуації, коли інтереси інших людей допускають обмеження деяких прав діабетика. Наприклад, чи повинні на виборах президента громадяни знати, чи страждають претенденти якимись серйозними хворобами? Їх наявність — не протипоказання для виконання важливих функцій (згадаймо Франкліна Делано Рузвельта), але істотне утруднення для цього. Між іншим, такі обмеження стосуються не тільки виборних посад. Імовірно, що серйозний рівень діабету є протипоказанням для виконання роботи льотчика або машиніста. Пріоритети, які відображаються в таких заборонах, зрозумілі — це інтереси інших людей.

Перейдемо від діабетиків до людей з девіаціями статевого розвитку — наприклад, гомосексуалістів. У мене не викликає сумніву, що суспільство не повинно лізти в їх особисте життя. Те, що відповідальні за себе люди роблять за зачиненими дверима до взаємного задоволення й не зачіпаючи інтересів інших людей, не повинно цікавити державу. Отже, на першому рівні повинна бути забезпечена рівність прав.

Чи є ситуації, коли людей з девіаціями потрібно підтримати? Напевно, є. До їх числа належать проблеми зі здоров'ям, складнощі з соціалізацією. Як платник податків, я підтримаю служби, що сприяють включенню в нормальне соціальне життя тих людей, які зазнають тих чи інших утруднень у цьому. Чому б не допомогти ближньому?

Так, а де ще люди зі статевими девіаціями почуваються ущемленими? Дивовижна справа: їм хочеться демонструвати себе суспільству, пропагувати свій спосіб життя й усиновлювати дітей! Може, це хочеться й не всім гомосексуалістам, але саме цього домагаються різні організації, що захищають їх права.

На жаль, ці питання належать до числа таких, які зачіпають інших людей. На жаль, ми досі не розуміємо всі тонкощі статевого розвитку. Очевидно, що в ньому задіяні як біологічні, так і соціальні фактори. Імовірно, частина людей відбудуться як гетеро- або гомосексуали в найрізноманітніших соціальних умовах, але навіть для них істотне значення можуть мати пропоновані й схвалювані соціумом моделі поведінки. Є вагомі підстави припускати, що частина дітей і підлітків можуть почати розвиватися в тому чи іншому напрямку залежно від того середовища, у якому вони знаходяться.

Нинішня масова культура є дуже потужним механізмом промивання мізків. Якась поп-зірка (роздута фахівцями з реклами мильна бульбашка) формує коло «фанів», що переймають масу її зовнішніх маркерів. Коли таке диво інтригує публіку своєю гомосексуальністю, воно тим самим завдає удару по статевій ідентичності своїх шанувальників. Так-так, можна сказати, що воно підштовхує прихованих гомосексуалістів до радісного усвідомлення й прийняття своєї незвичайної сексуальності. На жаль, такий підхід має на увазі пріоритет аномалії перед нормою.

Думаю, що розумно влаштоване суспільство повинно своєю структурою, системою цінностей, прийнятим способом дій підштовхувати всіх своїх громадян до здорового розвитку — починаючи від багаторазово згадуваного тут діабету й закінчуючи становленням статі й гендеру. Звичайно, обігрування статевих девіацій — не єдиний приклад пропаганди, що руйнівно діє на суспільне здоров'я: чого варта реклама наркотичних речовин, від алкоголю до нікотину. Поле непаране…

І, нарешті, найболісніша тема. Нам навіюють, що якщо люди з девіаціями статевого розвитку почуваються обділеними в можливості мати дітей, їм необхідно надати можливість усиновлення дітей або навіть їх спеціального біотехнологічного отримання. Наприклад, скоро дві лесбійки зможуть зачати дочку з власного генетичного матеріалу, а потім цю дитину можна буде виносити й народити… Статеве становлення цих людей відхилилося від норми, і вони не можуть мати дітей. Чи означає це, що суспільство повинно виправити цей недолік індивідуального розвитку своїх громадян? Нам повідомляють, що діти, усиновлені сім'ями лесбійок, є більш вихованими, ніж діти гетеросексуальних усиновителів (до речі, цей ефект, імовірно, можна пояснити просто суворішим відбором гомосексуальних усиновителів і досить поверхневим порівнянням дітей з різних категорій сімей). Поки ми не знаємо, як розвивається норма й аномалія в статевому розвитку, я б не виносив остаточне рішення, але насамперед — пожалів би дітей.

У будь-якому разі, специфіка розвитку дитини відображає пристосування до певного типу сім'ї. Подобається це кому б то не було, чи ні, наш розвиток «заточений» під сім'ю, що складається з жінки (від хромосом до характеру потягу) і чоловіка (теж — від початку й до кінця). Давайте постараємося надати дітям саме такі умови для їх розвитку.

Як висновок. Ми обговорювали досить болісні, поляризуючі суспільство теми. Чи можна виробити оптимальний спосіб розв'язання цих проблем, не звертаючи уваги на біологічний фундамент нашої природи взагалі й феномену статі-гендеру, зокрема? Відповідь очевидна — і це саме те, що я намагався довести.