Ставка на бессмертие. Колонка в КомпьютерреOnline #81
А как стоило бы перестроить нашу жизнь, чтобы в наших повседневных выборах отражались рационально ранжированные ценности, а не всякие случайные обстоятельства и сиюминутные интересы?
Вивільнити трохи буття для вічності.
Усе інше - огидне марнославство.
П'єр Тейяр де Шарден
У цій колонці я хочу продовжити роздуми про те, як порівнювати етичні цінності. Тут я пояснив, чому вважаю, що для їх порівняння (хоч яке воно складне) важливі дві характеристики: міра їх унікальності та очікуваний термін їх існування. Тут я спробував поміркувати про те, як можна вимірювати унікальність, а у цій розповіді - навів приклад того, як цінність людської творчості та унікальність історичного моменту можуть відображатися в предметах, що стикалися з ними. Залишилося подумати про те, як ми оцінюємо перспективи буття того, що виявляється для нас цінним.
Але для початку я піду вбік. З ключовою для цієї розмови думкою я познайомився в Тейяра де Шардена, і мені хочеться згадати, за яких обставин.
...Це був захід Радянського Союзу, 1989 рік. Я - студент, який привіз доповідь про Тейяра де Шардена на конференцію, організовану московським Інститутом історії природознавства й техніки (його заснував свого часу В. І. Вернадський). Тейяр, священник, член товариства єзуїтів, палеонтолог, еволюціоніст, вразив мою уяву. Робота моя була присвячена тому, як Тейяр передбачив і паралельно розвинув ідеї, що ввійшли (з подачі інших авторів) у сучасну теорію систем.
Дізнався я про Тейяра з книги Вадима Івановича Назарова, співробітника цього інституту. У цілком радянській книзі Назаров викривав французьких ідеалістів у сфері еволюційної теорії, але робив це, показуючи сильні сторони поглядів, які формально засуджував. Побачивши в знайомого «Феномен людини» Тейяра, я вже знав, завдяки Назарову, що це надзвичайно цікава книга. Попросив почитати, написав роботу, приїхав на конференцію й розговорився з самим Назаровим.
Він припустив, що якісь переклади неопублікованих у СРСР робіт Тейяра можуть бути в Троїце-Сергієвій лаврі, у Московській духовній академії. Православна церква могла робити ці переклади для своїх потреб. У бібліотеку духовної академії я проривався чи не тиждень. Мені сказали, що пустять мене туди, якщо я привезу прохання на ім'я архієпископа про благословення мене на таку роботу, написане директором інституту. Директор заявив, що він старий комуніст і просити попів про благословення не буде. Учений секретар попросив. Архієпископ розглянув прохання й благословив. Директор бібліотеки дозволив працювати з будь-якими джерелами, включеними в каталог, але заборонив їх фотографувати. Так чи інакше, я туди потрапив...
У бібліотеці дійсно були переклади не публікованих тоді робіт Тейяра. Я вручну переписав «Як я вірую» і «Месу над світом». Повернувшись, поїхав на біологічну станцію, директор якої дозволив мені користуватися потужною електричною друкарською машинкою. Роздрукував стільки копій, скільки вийшло, роздав їх зацікавленим людям. Потім бачив передрук, зроблений з мого роздруку. Пишаюся: я встиг внести лепту в унікальний радянський феномен самвидаву.
Тоді ж я виграв конкурс робіт, який проводив Інститут історії природознавства й техніки. У мене замовили препринт - брошуру із серії, яку випускав інститут. Я її написав, подав у друк... і більше нічого не сталося. Через кілька років я зайшов в інститут, дізнатися про долю свого рукопису. Співробітник відкрив папку з препринтами, які були підготовлені до друку, але залишилися неопублікованими через розвал Союзу й припинення фінансування подібних видань. Мій рукопис лежав першим. Зате вже невдовзі переклади Тейяра, які я переписував від руки, були опубліковані (можливо, з тих самих машинописних оригіналів, з якими працював і я!) із вдумливою й доброзичливою передмовою Олександра Меня.
Так ось, добре пам'ятаю, як тоді, у бібліотеці духовної академії, мене здивувала дивна увага, яку Тейяр приділяв безсмертю.
«Яким умовам має відповідати світ, щоб у ньому могла проявити себе свідома свобода? На це питання <...> я <...> відповідаю: «Щоб привести в рух таку на вигляд дрібницю, як людська діяльність, потрібна надія на непорушний результат. Нами рухає сподівання на безсмертну перемогу». І тут же я роблю висновок: «Отже, перед нами - безсмертя». <...>
Я вам здаюся дивним і винятковим, тому що намагаюся аналізувати моє життєлюбство й пов'язати його з якоюсь структурною особливістю світу. А я істинно кажу вам, що для того, щоб наважитися завтра на велике підприємство й закінчити його, потрібно, щоб усе людство добре призадумалося над значенням того імпульсу, який штовхає його вперед. <...> Людина, оскільки вона дійсно є людиною, уміє віддавати всю себе лише тому, що любить. А зрештою вона любить лише незруйновне. Збільште наскільки хочете поширеність і тривалість прогресу. Пообіцяйте Землі можливість рости ще сто мільйонів років. Якщо наприкінці цього терміну виявиться, що вся свідомість повинна звернутися в нуль і від її потаємної суті нічого не залишиться, то, я впевнений, ми складемо зброю й застрайкуємо. Перспектива повної смерті (потрібно багато розмірковувати над цим словом, щоб зрозуміти його згубний вплив на наші душі), ця перспектива, повторюю, будучи усвідомлена, змусила б миттєво вичерпатися в нас усі джерела, що породжують наші зусилля». П'єр Тейяр де Шарден, «Як я вірую».
Зверніть увагу на метод Тейяра. Він прислухається до себе самого, а потім раціоналізує те, що в собі знайшов. Визначаючи, які риси можуть надати якомусь об'єкту цінність, я намагався діяти таким самим чином. І я теж відчув, що ми готові розмінювати себе на те, що залишиться надовго, у перспективі - назавжди.
Колись я писав, що смертність людства, як і наша власна смертність, не нівелює важливості того, як ми діємо, поки живі. Я й тепер думаю так само, але все-таки готовий погодитися з Тейяром у тому, що в цій думці є щось, що не відповідає нашій природі.
Безсмертя здається вам чимось, що не притаманне нашій формі життя? Не поспішайте. Біосистеми організовані ієрархічно. З об'єднанням підсистем у систему в ній виникають нові якості. Цікаво розібратися, які якості на якому рівні з'являються. Наприклад, на рівні клітини виникає сам феномен життя. На рівні екосистеми - відносно замкнутий кругообіг речовин. Як я вже колись писав, на популяційному рівні з'являється така знаменна властивість, як потенційне безсмертя. Воно здається нам чимось чужим, тому що ми розташовані на один поверх нижче. А специфіка того рівня, з яким ми себе асоціюємо, - організмового - полягає в тому, що він є одиницею природного добору.
Організм як ціле виживає й розмножується, забезпечуючи свою участь у наступних поколіннях (і потенційно - у безсмертній популяції), або як ціле гине чи відстороняється від розмноження (позбавляючись шансу на безсмертя). У біологічному відношенні наш успіх - участь у популяційному безсмерті, а невдача - відсторонення від нього. Природний добір, що сформував і наші тіла, і біологічні основи нашої психіки, - це ставка на безсмертя.
Ми не лише біологічні істоти, ми й культурні сутності, що творять і розвивають культурне середовище протягом нашого життя. Організмове безсмертя нам недоступне, а безсмертя нашого відображення в культурі - цілком. Ми хочемо, щоб нас пам'ятали, щоб результат наших зусиль зберігався й розвивався.
Те, що ми хочемо зберегти, повинно мати перспективу тривалого існування. Питання оцінки її тривалості, крім іншого, - це питання того, якими моделями ми будемо користуватися. Іноді вибір ясний.
Ви ж погодитеся зі мною, що загибель особини - не така катастрофічна втрата, як загибель виду? Особина рано чи пізно загине все одно, вид - потенційно безсмертний.
Ви ж погодитеся зі мною, що загибель молодої людини - гостріша трагедія, ніж смерть старої? Згадайте, як говорять у таких випадках: «Їй би ще жити й жити...».
Давайте я відійду від трагічних прикладів. Ви ж погодитеся зі мною, що потяг до фотографування, крім іншого, пов'язаний з прагненням не дати зникнути унікальній миті (і нашому сприйняттю цієї миті), дати їй потенційно нескінченне життя хоча б у фотографічному відображенні?
Багатьох читачів - знаю заздалегідь - напружить тема, яку я тут розвиваю. Раніше, коли ми з Мариною Кравченко публічно обговорювали ці ідеї, ми стикалися з дивно спотвореним їх розумінням. Нас звинувачували, що ми намагаємося вирішити, хто гідний жити, а хто - ні. Звісно, це не так. І коли йдеться про людей, будь-яка смерть - трагедія. Але навіть у цих, найгостріших ситуаціях добре було б розуміти правила, за якими ми могли б робити вибір. Але, на щастя, багато виборів не зачіпають людські життя. Наприклад, їх доводиться робити, плануючи заходи з охорони природи, зі збереження біорізноманіття.
Будь-яка дія в цій сфері - результат вибору. Ми могли зосередитися на охороні одного об'єкта, а могли розподілити наші зусилля по багатьох різних. Ці потенційні об'єкти охорони пов'язані безліччю непростих зв'язків, не всі з яких ми можемо адекватно враховувати. Але якийсь спосіб дій, що відповідає тим моделям, якими ми користуємося, ми просто-таки змушені будемо вибрати!
Зверніть увагу: цінність проявляється через вибір на користь якогось об'єкта (до речі, як і вартість - через потенційну ситуацію обміну). Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що цінуємо ближнього, поки це не вимагає від нас жодних дій. Цінність для нас його буття, важливість для нас його інтересів проявляться лише тоді, коли ми врахуємо їх у якомусь прийнятому нами рішенні.
А як варто було б перебудувати наше життя, щоб у наших повсякденних виборах відображалися раціонально ранжовані цінності, а не всякі випадкові обставини й миттєві інтереси? У цій колонці я лише поставлю це питання, не намагаючись на нього відповісти. Але в тому, що така перебудова необхідна, не сумніваюся.
Чи завжди цінності відображаються в наших діях чи хоча б у наших оцінках? На жаль, ні. Щоб далеко не ходити, наведу приклад, пов'язаний зі сприйняттям минулої колонки. У ній я мимохідь згадав Сталіна як керівника масового знищення людей. Парадокс: це головне, що побачила деяка частина читачів у колонці, написаній зовсім про інше. Мені складно зрозуміти психологію захисників Сталіна, але я все-таки припущу, що більшість з тих, хто кинувся на захист генералісимуса, погодяться, що головна цінність країни - люди, народ («кадри вирішують усе»). Суттєва частина з них погодиться й з тим, що в тридцяті-сорокові роки мільйони людей були знищені, десятки мільйонів - залякані. Імовірно, спостерігаючи когось, хто болісно страждає, вони перейнялися б до нього співчуттям - це ж так природно!
...Чесний фахівець, утримуваний на межі смерті катуваннями, якими з нього вибивають безглузді свідчення про антирадянську діяльність і доноси на інших порядних людей...
...Голодний підліток, якого за вкрадений з поля колосок кидають у табір, де на нього, найімовірніше, чекає смерть...
...Селянин, у якого навмисно забрали всю їжу, який помирає з голоду сам і спостерігає за загибеллю своїх дітей...
Як можна, дізнавшись про трагедії цих людей, не відчути їхній біль? Але сталіністи не думають про них, надихаючись дивною радістю «зате нашу країну боялися!». Цікаво, вони готові пожертвувати кількома зі своїх найближчих родичів, щоб сусіди почали боятися їхню сім'ю? Вони говорять, що система мала працювати таким чином, щоб домогтися успіху. Для мене успіх вельми сумнівний, а заплачена за нього ціна - у будь-якому разі неприпустима. І я думаю, що з визнання ключовою цінністю людського життя неминуче випливає саме такий висновок.
Доля згаданих жертв болісна для нас навіть не тому, що вони зазнавали страждань. Доля тих, хто пройшов через такі ж страждання, але вижив і відкрив перед собою подальшу перспективу, здається нам важкою, але життєствердною. Катастрофа цих «трісок», які летіли при рубанні лісу, - у безнадійності їхньої ситуації. Їх позбавили їхнього шансу на безсмертя, принаймні біологічного; тому тим, хто через час відчув їхній біль, хочеться, щоб про них хоча б пам'ятали.
А перед нами двері в потенційне безсмертя ще прочинені - і через наших дітей, і завдяки тому, що ми робимо...