Две природы человека: зачем мы смеемся?

Сміх — одна з найдавніших загадок людської природи. Донедавна, коли студенти запитували мене, як еволюційна біологія пояснює виникнення сміху, я лише розводив руками. А тепер за короткий час мені трапилися дві книжки, які, як мені здається, допомагають переконливо відповісти на запитання, що хвилювало ще Арістотеля. Перша — книжка С. Агранович і С. Березіна з незвичною назвою «Homo amphibolos1», тобто «Людина двозначна». Друга — викладена в мережі2 книжка А. Редозубова «Мозок напрокат. Як працює мислення і що таке душа». Перша книжка обґрунтовує унікальність людського сміху, пов’язуючи його з самою суттю людської природи. Автор другої книжки пояснює функції сміху (не зрозумілі авторам першої), хоча, здається, не усвідомлює його еволюційного значення.
Що ми знаємо про сміх? Рефлекс, що лежить у його основі, розвивався еволюційно. Лоскочучи п’яти дитинчатам різних приматів, можна переконатися, як, у міру наближення об’єкта дослідження до нас самих, уникання подразника дедалі сильніше пов’язується з уривчастим диханням і характерними звуками. Але сміх зовсім не обмежується реакцією на лоскотання. У його вияві виразно видно сліди витісненої агресивності. Сміх заразливий; люди сміються в компаніях, часто показуючи пальцями на те, що їх смішить. Інтелектуали можуть сміятися зі складних смислових контрверсій, а простаків смішать непристойності: падіння, спотикання, оголення — випадковості, які виставляють когось у дурному світлі. Дуже смішною здається сфера статевих стосунків, статевих і соціальних ролей.
У розвиненій формі феномен сміху зареєстровано лише в нашого виду. Як перелітaє з уст в уста вдалий жарт! Яким мудрим може бути блазень! Яким нищівним буває падіння осміяного диктатора! Як зближує, розслаблює і вчить спільний сміх… То як же він виник?
Не буду вкотре3 обґрунтовувати тут погляд на наш вид як на перший вид тварин, який почав використовувати феномен культурного успадкування (передачі поведінкових ознак завдяки навчанню) як головний спосіб пристосування до змінних умов середовища. Наша поведінка значною мірою контролюється культурою4 — сукупністю ознак, що передаються завдяки навчанню в собі подібних. А як регулювалася поведінка наших долюдських предків? Культура була і в них. Останніми роками описано групи шимпанзе, які передають із покоління в покоління досвід використання кам’яних знарядь для розбивання горіхів або виготовлення списів для полювання на напівмавп. Але все ж у шимпанзе і поведінка простіша, і внесок біологічних програм у її регуляцію більший, ніж у нас.
А як відбувався перехід від стану, подібного до того, який спостерігається у шимпанзе, до того, що характерне для нашого виду? Вроджені механізми, завдяки яким інші тварини «знають», як «правильно» діяти, виявлялися недостатніми або навіть демонтовувалися в ході біологічної еволюції, щоб забезпечити розширення сфери культурного успадкування. Як же передавалися норми поведінки, прийняті в тій чи іншій групі?
А які механізми забезпечують таку передачу тепер? Ось ви, читачу, напевно знаєте, як має поводитися правильний чоловік або правильна жінка. Розгляньмо, якими шляхами ви отримали це знання.
1. Кодифікований канон. Ви прочитали книжку «Що має знати майбутній джентльмен» («Що має знати майбутня леді») і дотримуєтеся її порад.
2. Усне моралізаторство. Якийсь знавець життя пояснив вам: «Слухай, справжні … так не роблять. Вони повинні…».
3. Невербальний досвід. Коли ваші ровесники — хлопчики-дівчатка, юнаки-дівчата — діяли не так, як заведено, інші члени групи (зокрема й ті, хто засвоїли думку старших), виявляли їм осуд. Іноді він виражався у смішних дурницях-дражнилках-образках, а іноді тією чи іншою мірою звільнявся від словесної оболонки. У чому він тоді проявлявся? У сміху.
Навіть у нас чи не головним каналом отримання інформації про прийнятий спосіб дій залишається третій, невербально-сміховий. Що вже казати про наших предків, які не мали писемності і лише поступово опановували усне мовлення?
Саме сміх забезпечував передавання досвіду про належну поведінку в групі. Особину, яка діяла неправильно, не обов’язково було карати силою: її можна було просто висміяти — усією групою, показуючи пальцями на приниженого невдаху. Та агресія, яка була б потрібна для силового доведення «правил гри», у сміху трансформувалася, зближуючи, а не розділяючи групу. І що може зблизити людей сильніше, ніж спільний сміх, який показує їм, що вони поділяють схожі цінності? Становлення нашої культури тісно переплелося зі здатністю сміятися. І ось при якомусь феодальному дворі блазень, показуючи, як не треба робити, впливає на державну політику, знімаючи агресію сміхом5.
Смійтеся, друзі мої, смійтеся! Смійтеся з себе, з інших, з життя, зі смерті, з обмеженості нашої природи і з неможливості переступити визначені нам межі. Що може бути людянішим?
Д. Шабанов. Дві природи людини: навіщо ми сміємося? // Компьютерра, М., 2009. – № 30 (794). — С. 38
1 Агранович С.З., Березин С.В. Homo amphibolos: Археологія свідомості. Самара: БАХРАХ-М, 2005 — 344 с. Назад до тексту.
2 https://aboutbrain.ru/ . Назад до тексту.
3 Наприклад, тут: «Дві природи людини: звідки росте коріння щастя» (КТ # 748). Назад до тексту.
4 Тут це слово вживається в його еволюційно-біологічному сенсі й означає всю сукупність того, чому навчаються, — навіть того, що здається некультурним для буденної свідомості. Назад до тексту.
5 А цікаво, М.М. Жванецький відіграв якусь роль у демонтажі «совка»? Назад до тексту.