Горная дорога. Колонка в КомпьютерреOnline #85

Звісно, посилання на «Межі зростання» (точніше, на свіженьку лекцію Денніса Медоуза, присвячену цій темі) викликало неоднозначну реакцію. Хтось для себе зрозумів, що Медоуз говорить про швидку загибель людства. Якщо я правильно розумію точку зору авторів концепції «меж зростання», вони так зовсім не думають. Я згоден з ними і в тому, що майбутнє нашого виду є дуже невизначеним, і в тому, що нас чекають серйозні потрясіння й глибокі зміни.

Я хочу поговорити про цю проблему, відмовившись від зайвої категоричності. Насправді, ми знаємо дуже мало... але достатньо, щоб зрозуміти, що це питання по-справжньому важливе. Можна мені використати розгорнуту метафору? Усяке порівняння кульгає, і те, яке я зараз буду тут розгортати, у чомусь прояснює суть питання, а в чомусь – заплутує, але все ж...

Ми перебуваємо на гірській дорозі. Що вище вона піднімається, тим більшим обсягом енергії ми можемо керувати. Економічне зростання подібне до такої дороги, що все крутіше піднімається вгору. Прискорення нашого руху, на щастя, зменшується, а швидкість (яку, наприклад, можна виразити в кількості перетворюваної нами енергії, тобто, у рамках метафори, висота підйому) продовжує наростати.

Колись (зовсім давно) наш шлях пролягав по воді. Спочатку «ми» були фільтраторами, пізніше – водними хижаками. З часом ми вийшли з води на берег, але ще довго волочили черево по вологій землі. Потім твердо стали на ноги, потім – навіть побігли. На якомусь етапі наша група переміщалася в кроні дерев, а потім знову спустилася на землю, але вже на двох, а не на чотирьох ногах.

Для того щоб збільшити швидкість «підйому», ми освоїли новий, ефективніший спосіб еволюції. Головним способом для вироблення й передачі нових пристосувань стало культурне успадкування – зміна завдяки навчанню. Протягом кількох останніх мільйонів років (крім найостаннішого часу) ми йшли й бігли стежкою, що піднімається в гору, на своїх двох. Головне, що в нас змінювалося в ході цього підйому, – ми все краще вчилися вчитися. Усе більшою мірою наш підйом забезпечувався соціальною, а не біологічною еволюцією. Через якийсь час (з урахуванням загальної тривалості процесу – зовсім недавно) ми, не зупиняючи руху, пересіли на їздову худобу.

Наша швидкість збільшилася, нахил став крутішим. Знаєте, чому я порівнюю нашу еволюцію (спочатку в основному біологічну, пізніше – в основному соціальну) з підйомом у гору? Ось, подивіться на цю схему. Ідеться про поголів'я, усього лише про поголів'я. Є загальна залежність чисельності ссавців від їхніх розмірів (і є залежності для інших груп тварин, які, утім, дещо відрізняються від такої для ссавців, тому що представники нашого класу досить незвичні з точки зору енерговитратності свого обміну речовин).

Зверніть увагу: шкала на осі ординат – логарифмічна. Ми підняли чисельність себе самих і тісно пов'язаної з нами худоби на кілька порядків!

Зрозуміло, що показана на рисунку пряма лінія має статистичний характер. Екологічно пластичні, широко поширені види розвивають відносно більшу біомасу, ніж вузькі спеціалісти з маленьким ареалом. Але особливе положення нашого виду й ще деяких, яких ми взяли «на причіп», не поясниш тими причинами, які забезпечують різноманіття всіх інших. Нарощуючи свою чисельність, ми стали відбирати все більшу частку енергії з екосистем. Коли енергії, що проходить через рослини сьогодні, стало не вистачати, ми запустили руку в минуле.

З часом наше переміщення стало нагадувати підйом у гору на паровозі. Паровоз, звісно, можна топити дровами, але в типовому випадку паровози їздили на вугіллі.

Дрова накопичують у собі енергію сучасного фотосинтезу, що перетворює енергію Сонця. Вугілля - продукт фотосинтезу минулих геологічних епох. Річ у тім, що екологічний баланс, рівновага між синтезом і руйнуванням органіки, протягом більшої частини земної історії був зсунутий у бік синтезу. Результатом цього стали запаси горючих копалин, які перетворилися на головне джерело енергії для нашої цивілізації. За грубою оцінкою, ми за рік зараз спалюємо стільки палива, скільки утворювалося за мільйон років.

З часом вугілля поступилося чільною роллю нафті. У рамках метафори можна сказати, що з часом ми пересіли з паровоза на автомобіль. З кожним десятиліттям цей автомобіль ставав усе потужнішим. Зараз ми прямо-таки мчимо вгору автострадою на гоночній машині.

Багатьом здається, що ми все-таки живемо за рахунок відновлюваних ресурсів. Їмо-бо ми рослини й тварин, які існують за рахунок нинішнього фотосинтезу! Ну почне закінчуватися нафта – будемо частіше їздити на велосипедах. Якби справа обмежилася лише цим!

Я не бачив статистичних даних, на яких засноване це твердження, але воно здається мені вельми ймовірним. США для отримання однієї калорії сонячної енергії, запасеної продукцією сільського господарства (рослинами й тваринами), витрачає дванадцять калорій, видобутих з викопного палива. Можна сказати, що ми їмо нафту. А ще завдяки нафті працює і транспорт, і фінансова система, і водопостачання з медициною, і багато ще чого.

Чому ми виявилися так міцно зав'язані на нафту й інші горючі копалини? Тому що саме ці запаси, що залишилися з минулих епох, забезпечили наш нинішній ривок у швидкості перетворення енергії, оплатили підйом нашої чисельності. І саме тому, що нафта неминуче закінчиться, людство зможе вести свій нинішній спосіб життя ще дуже недовго.

Два важливих уточнення. Перше. Нафта закінчиться інакше, ніж вода в крані, який відключили від водопостачання. Її видобуток буде все дорожчий і дорожчий, нових запасів – усе менше й менше. Швидше зростання ціни видобутку, ніж ефективності використання, приведе до того, що видобуток зупиниться. І найкраще цю ціну вираховувати в одиницях енергії. Коли на одну калорію, видобуту з нафти, треба буде витрачати теж одну калорію (чи десять!), яку, зрештою, теж отримувати з нафти, volens nolens доведеться злізти з нафтової голки.

Друге. Нинішній спосіб життя може тривати дуже недовго, потім будуть серйозні зміни. Не вірте нікому, хто говорить, що знає, якими вони будуть! Ці зміни можуть полягати в переході на інші джерела енергії (термоядерну, наприклад). Видобування енергії з викопного палива стане непотрібним, його залишки будуть використані як сировина для хімічної промисловості, і в рамках нашої метафори людство помчить далі (напевно, уже відносно по рівненькому) на пристрої, рухомому тією ж енергією, завдяки якій світиться сонце. Хай це буде сценарій №1.

Сценарій №2 включає вичерпання нафти до перебудови економіки на інші джерела енергії. За цим іде крах економіки, руйнування виробництва всяких там сонячних батарей і вітряків, війни між багатими малонаселеними країнами й бідними країнами з рясним, голодним і вкрай ображеним населенням, розпад медицини та освіти, а потім, у кращому випадку, нове Середньовіччя (і з точки зору чисельності населення, і з точки зору культурного рівня його переважної більшості). У рамках нашої метафори людству чи його залишкам доведеться спускатися вниз пішочком.

А є ще сценарії №№3, 4, 5, 6, 7... Нас не цікавить, який з них буде реалізований? Те, який сценарій буде вибраний, кожен з нас визначити не може. Але все-таки дії кожного з нас можуть підвищувати як імовірність сценарію №1 (і схожих на нього сценаріїв технологічного переходу), так і сценарію №2 (і інших варіантів здичавіння).

Що сприяє першому варіанту? Заміна короткострокових цілей розвитку довгостроковими, що вимагає реального, а не формального зростання грамотності і, отже, підвищення ефективності освіти. Зростання технологій, що випереджає зростання споживання (зростання справжніх, наукоємних технологій, а не відмивання грошей на структурованій воді), а отже, зростання науки. Зміна пріоритетів, що вимагає перебудови економіки...

Насправді, автори «Меж зростання» зазнали невдачі. Так, їх знають у всьому світі. Так, висловлені 40 років тому прогнози цілком успішно підтверджуються. Але «Межі» розроблялися для того, щоб показати і громадянам, і політикам можливі перспективи, для того, щоб змінити характер їхніх дій. Наскільки можна судити, до сьогоднішнього дня ситуація розвивалася точно так само, як розвивалася б у тому випадку, якби ніхто ніколи не публікував жодних доповідей і жодних прогнозів. Людство з зовсім невеликою похибкою реалізує найгірший з передбачених сценаріїв – найпесимістичніший.

Мені ця проблема здається важливою. Вам теж? Давайте подумаємо, що ми з вами повинні робити, щоб мати право сказати, що зробили те, що були повинні.

Мій сумний досвід демонструє одну проблему. Тема так званої «екології» (обговорення відносин людства із середовищем існування) приваблює різноманітних провокаторів, шарлатанів і просто мережевих божевільних. Значна частина наших слухачів і читачів не буде вдумуватися в те, що викладаємо ми з вами: вони згадають якісь дурниці, які колись і десь запали їм у голову, і почнуть звинувачувати нас у тому, що ми повторюємо таку нісенітницю.

Імовірно, ми повинні дистанціюватися від «екоалармістів», які з повною впевненістю поширюють сумнівні твердження чи просто вигадки. Ні, людство ще рано вважати приреченим (за всієї серйозності нинішньої ситуації). Ні, точного прогнозу майбутнього ні в кого немає й бути не може. Ні, не треба нас лякати науково-технологічним прогресом: якщо нас щось і врятує, то саме нові технології. Ні, катастрофічне скорочення чисельності населення внаслідок воєн чи епідемій не поліпшить, а тільки погіршить ситуацію. Ми не повинні піти на поводу в нерозумних критиків, які намагаються перевести енергію нашої стурбованості на глузування. «Ніколи так не було, щоб ніяк не було. Завжди так було, щоб якось та було». Для життєвих ситуацій ця мудрість Швейка чудова. Для людства, яке перебуває на принципово новому етапі своєї історії, вона не просто незастосовна – вона шкідлива. Наприклад, аргумент «ніколи такого не було» не працює, наприклад, щодо нашої власної смерті. Скільки живу – жодного разу не помер; коли так, розмови про те, що я колись помру, можна оголосити пустою балаканиною.

Нам доведеться дистанціюватися і від маніакальних «екологів», що захоплено просувають прості рецепти. Ви дійсно вірите, що якщо відмовитися від атомних електростанцій, заборонити ГМО як породження світового зла й засіяти половину полів ріпаком, усе раптом стане добре? А на якому аналізі ґрунтуються такі висновки, які аргументи можна навести на їхню користь? Також нам не допоможуть і захоплені прихильники прогресу. Про що тут говорити, людство щось придумає. Не треба ні про що турбуватися, нас усе одно врятує чи то телепатична передача енергії із зір, чи то жилетки з електропідігрівом.

А ось тут – велика проблема. Ми можемо досить упевнено припускати, які твердження про те, що нас очікує, є неправильними. Вибрати правильні твердження набагато важче.

Схожа ситуація пов'язана й з нашими уявленнями про майбутнє. Наприклад, можна припустити, що вже в осяжному для нас майбутньому роль авіації, яка літає на продуктах нафтопереробки, значно зменшиться. А що прийде їй на зміну?

Будь-який з можливих сценаріїв нашого майбутнього має бути пов'язаний із серйозною зміною пріоритетів. Від чогось нам доведеться відмовитися (ось, якщо хочете, можу запропонувати список). А що треба буде прийняти замість того, від чого ми відмовимося?

Повертаючись до моєї метафори, нам треба перебудувати наш спосіб руху в майбутнє, уникнувши катастрофічного гальмування. Я зберігаю надію, що це задача хоча б у принципі розв'язна. Мені очевидно, що це задача дуже непроста. Мені ясно, що ця задача набагато важливіша за зростання ВВП, новин із життя «зірок», міжнародних спортивних змагань, просування нових моделей дорогої нісенітниці й навіть важливіша за те, що нам намагаються впарити під виглядом національно-патріотичних цінностей.

А тепер увімкніть телевізор і послухайте, про що нам пропонують думати люди, які ведуть нас до світлого майбутнього!