Серпнева сесія: пенсійний вік

Корені лисенківщини — у проводимій комуністичною партією програмі будівництва соціалізму, розпочатій 1928 р. Провал першої п’ятирічки не заважав владі трубити про її перевиконання. Розрив між дійсністю та агітаційною картинкою вимагав яскравих і зрозуміх ілюстрацій радянських перемог. Рівень роботи Лисенка, як і сам цей дуже «радянський» персонаж, були знахідкою для тодішньої пропаганди.
Соціально затребуваний Лисенко пішов угору. У співпраці з філософом-комуністом І. І. Презентом він з 1935 р. пов’язує свої ідеї з діалектичним матеріалізмом, приєднується до критиків генетики та розпочинає атаку на Миколу Івановича Вавілова, визнаного в усьому світі вченого й організатора науки. У країні пройшли дві дискусії лисенківців з генетиками: 1936 та 1939 років. На них влада підтримала Лисенка (назвавши його біологію «мічуринською»), але не заборонила й класичній науці. На жаль, ці роки були не лише часом наукових суперечок, а й часом репресій.
Як би то не було дивно, терор у науці знищував не стільки явних противників лисенківщини, скільки тих, хто декларував відданість установкам влади, зберігаючи власний образ мислення. До тих, хто демонстрував лояльність, належав і сам Вавілов. Не слід його за це засуджувати — він був натхненним керівником великого колективу. Ф. Добржанський згадував слова Вавілова: «Можливості служити людству, що існують в СРСР, настільки величезні й натхненні, що заради цих можливостей слід навчитися не звертати уваги на жорстокості існуючого режиму. <...> Ніде в світі так високо не цінується робота вченого»ii.
Добржанський не повернувся з поїздки до США, дожив до глибокої старості й став класиком популяційної генетики. Вавілова 1940 року заарештували, а 1943-го довели до смерті в тюрмі від голоду й хвороби. Чи міг він сподіватися на таку долю? Міг.
«Коли “Нью-Йорк тайме” 1936 р. повідомила про арешт Вавілова, що ставить радянську генетику на межу катастрофи, знищення її лисенківцями, Вавілов відповів листом <...> в “Известиях”, у якому заявляв, що він вільний й займає колишню посаду, і що доля радянської генетики не може відобразитися арештом кількох злочинців»iii. Вавілов напевно розумів, що арештовані 1936 р. (і пізніше — розстріляні, про що йому, ймовірно, не було відомо) С. Левіт, І. Агол і М. Левін не були злочинцями...
До 1948 р. позиції Лисенка послабли. У роки війни керівництво країни менше займалося наукою, критика поглядів «мічуринців» посилилася. Показовою була дискусія, проведена «Літературною газетою», у якій з антилисенківської сторони взяли участь І. І. Шмальгаузен, А. Н. Формозов, Д. А. Сабінін. У Лисенка з’явилися критики й на самому верху партійного керівництва, наприклад А. А. Жданов. Втім, на руку Лисенку зіграла розпочата 1947 року кампанія з боротьби з «преклоненням перед іноземщиною». Яка з наукових шкіл була більш радянською, ніж «мічуринська біологія», яку на Заході підтримували лише небагато маргіналів? Можливо, свою роль зіграла боротьба за вплив на Сталіна між Ждановим, з одного боку, і Берією з Маленковим — з іншого. Всесильний Берія переконав Сталіна підтримати «народного академіка».
Отже, сільськогосподарська академія поповнюється новими членами (не обраними — призначеними Сталіном!). На сесії з доповіддю виступає президент академії. Виступаючий пояснює і власну точку зору, і точку зору опонентів, перепитує у опонентів, чи правильно він викладає їхні думки... Не ледачте, прочитайте доповідь Лисенка, легко доступну в інтернеті. Уявіть собі, що ви не знаєте, яка з шкіл спирається на наукові дані, а яка — лише на ідеологізовану риторику. Ви побачите чудовий приклад радянської демагогії: слухачеві-непрофесіоналові здасться, що Лисенко виграв чесно!
Проходить кілька днів сесії. Хтось підспівує президентові академії, хтось сперечається з ним. Нарешті, Лисенко заявляє, що його доповідь розглянута й затверджена ЦК партії (як стало відомо згодом, Сталін особисто редагував доповідь Лисенка!). Спір із «мічуринцями» виявився формою боротьби з владою. Противники Лисенка, у тому числі Жданов, починають каятися...
Показовою є доля Антона Романовича Жебрака, яскравого білоруського генетика. 1947 р. він був президентом Академії наук БРСР і завідувачем Відділу управління пропагандою й агітації ЦК ВКП(б). З посади президента Академії Жебрака незабаром зняли за статтю в журналі Science на захист радянської науки, що містила критику Лисенка. На серпневій сесії Жебрак не підтримав Лисенка, але після того, як той розклав головний козир, був змушений змінити власну точку зору: «я, як член партії, не вважаю за можливе залишатися на тих позиціях, які признані помилковими Центральним Комітетом нашої партії». Каєння Жебрака не вважалося щирим, його наукову роботу — припинили, а його самого — звільнили з посад. Серед виступаючих на сесії противників Лисенка не каялися лише генетик І. А. Рапопорт і статистик В. С. Немчінов. Більше того, Іосиф Абрамович Рапопорт, який вступив до партії на фронті, вийшов із лав ВКП(б), що за тих часів було вчинком, що вимагав неймовірної мужності. Хоча Рапопорт і Немчінов були звільнені з займаних посад, жодного з них каральні органи не торкнулися.
За два дні після сесії Г. М. Маленков провів засідання Оргбюро та Секретаріату ЦК ВКП(б). Партія вимагала очистити науку й освіту від носіїв чужих ідей. Наказ міністра вищої освіти СРСР С. В. Кафтанова від 23.08.1948 р містив обширний перелік звільнюваних «менделістів-вейсманістів-морганістів». На їхнє місце ставили лисенківців. «Немічуринські» наукові теми закривали, їхніх виконавців розганяли. По всій країні йшли збори, де виступаючі присягали у відданість «мічуринській» біології, каються за свої помилки, засуджують ворогів. «Якщо до серпневої сесії біологи ще могли мріяти про «свободу слова» у межах своєї спеціальності, то після сесії для дуже багатьох нездійсною мрією стала хоча б «свобода мовчання»iv.
Можливість для відкритої критики Лисенка з’явилася лише 1952 р. Хмари над народним академіком згустилися, і з’явилася ймовірність, що з Лисенком розбереться сам Сталін. Смерть Сталіна 1953 р. призвела до скасування заборон на публікацію генетичних робіт, але не відкрила можливостей для серйозної критики «мічуринців»: Лисенку вдалося заручитися підтримкою Н. С. Хрущева. Кінець офіційної підтримки «лисенківщини» можна вважати спільним засіданням Президіуму АН СРСР, Міністерства сільського господарства СРСР і Президіуму ВАСХНІЛ у вересні 1965 р, проведеним після відсторонення Хрущева.
Спори про оцінку тодішніх подій тривають. Дві точки зору пов’язані із захистом поглядів сторін у минулій дискусії. «Шкільна» генетика заперечує будь-яку правоту в поглядах Лисенка, повторюючи твердження про ненаслідуваність набутих ознак (у багатьох випадках — застарілі). Небагато прихильників Лисенка повторюють заклинання про досягнення мічуринської біологіїv. Найімовірніше, найрозумніший підхід полягає в розгляді даних сучасної науки поза діхотомією підходів «вавілівці-лісенківці». Те, що в деяких своїх твердженнях Лисенко виявився правим, не було наслідком передбачення сучасних результатів.
Наскільки неминучим був розгром генетики? Пояснювати серпневу сесію особистими якостями І. В. Сталіна та Т. Д. Лисенка принаймні наївно. Корені «лисенківщини» — у діалектичному матеріалізмі, офіційній доктрині ВКП(б). У основі цієї ідеології — уявлення про антагонізм матеріалізму й ідеалізму, про відображення класової боротьби в науці.
З остаточною перемогою радянської влади в СРСР знадобилася радикальна перебудова тваринництва й землеробства — перехід від індивідуального до колективного господарювання. Потрібні були нові породи тварин і сорти рослин. У межах планової народної економіки наукові інститути та селекційні станції мали виконати завдання партії й уряду за короткий і заздалегідь вказаний термін. Маючи на увазі, що передаються схильності, а не якості організмів, класичні генетики вимагали для своєї роботи достатньо тривалого часу, витрачали багато зусиль на пошук генетично різноманітного матеріалу, мутагенез, організацію схрещувань. Селекція — тривала й складна робота.
Суть життя тоді була ясна: Енгельс встановив, що вона полягає в обміні речовинами. Твердження про наявність «генів», які не руйнуються і не створюються під час обміну речовинами, було неминуче сприйнято як ідеалістичне. Його можна було зрозуміти так, що спадкова програма («ідея») первинна, а її реалізація під час обміну речовинами («матерія») — вторинна. Виник чіткий соціальний замовлення на біологів, які за допомогою діалектичного матеріалізму керували б обміном спадковості й змінювали властивості організмів у бажаному напрямку. Лисенко виявився першим із практиків, хто заговорив про народну науку, якої протистоять ворогам-теоретикам. Він стверджував, що спадковість можна «підірвати» й за найкоротший час досягти успадкування потрібних партії й уряду набутих ознак. Природно, Сталін підтримав Лисенка й його прихильників, а коли генетики почали пояснювати, чому у Лисенка нічого не вийде, прийняв заходи для придушення «антирадянської агітації».

Ще однією причиною, що сприяла формуванню підозрілого ставлення «отця народів» до генетики, стала зв’язок цієї науки з евгенікою — ученням про удосконалення людської природи. Ймовірно, неблагоприятну роль тут зіграв лист Мюллера до Сталіна, надісланий і прочитаний 1936 року. Герман Мюллер, учень Т. Моргана, відкривач хімічного мутагенезу (1927 р.) та лауреат Нобелівської премії (1946 р.), придержувався лівих поглядів. 1933 року він переїхав до СРСР, де працював у лабораторії Н. І. Вавілова. У листі Сталіну Мюллер представив програму «більшовицької» евгеніки. Оскільки «немає такого природного закону, який би визначав, що людина інстинктивно хоче і любить саме продукт власної сперми або яйцяvi», Мюллер пропонував розгорнути державну програму штучного опліднення свідомих жінок «відтворювальним матеріалом найбільш трансцендентно високих особистостей». Тоді «матері завтрашнього дня <...> будуть пишатися змішати власну плазму з плазмою Леніна або Дарвіна й народити суспільству дитину, що успадковує їхні біологічні якості». Чи могла б така ідея сподобатися Сталіну? На щастя, ні. Йому потрібна була швидка перебудова суспільства, пов’язана не з виведенням кращих людей (ще й «дітей Леніна»!), а з знищенням його противників і залякуванням усіх інших. Через лист Мюллера генетика стала асоціюватися у Сталіна з евгенікою, а через неї — з фашизмом. Умови для роботи Мюллера погіршилися, і він покинув Радянський Союз. Відкритий лист Мюллера з протестами проти рішень серпневої сесії ВАСХНІЛ 1948 р. призвів лише до того, що його позбавили звання іноземного члена АН СРСР.
Для Лисенка було характерне тотальне засудження застосування математики й статистики в біології. Схоже, свою роль у цьому зіграв його невдалий досвід застосування математики в біології. Лисенко вирішив, що ймовірісне прогнозування будь-якої події — це капітуляція науки. Чи випадкова ця риса лисенківщини? А чи не стикалися ви з керівниками, які через власну обмеженість починають боротися з «абстрактними моделями» або «бездарною математизацією»? Крім того, недосконалість державної статистики була однією з сильних сторін Лисенка. Як зазначав один із найзапекліших борців з «мічуринцями» Н. П. Дубінін, у генетиків не було підстав не вірити офіційним звітам про колосальні успіхи від застосування методів Лисенка. Статистика, що збиралася колгоспами, була націлена на демонстрацію підтвердження очікувань начальства. Виконуючи наказ щодо використання методів Лисенка, для них відводили найкращі площі й надсилали «вище» звіт про чергові успіхи. Навіть у тих випадках, коли в конкретному місці колгоспники отримували низький врожай, вони могли дійти висновку, що це якась їхня місцевість аномалія, а в цілому підтримуваний усією державною машиною метод приносить беззаперечну користь.
У сучасному суспільстві інтерес влади до наукових питань проявляється у фінансуванні перспективних (з точки зору очікуваного результату або, скажімо, «відмивання грошей») наукових шкіл. У тоталітарному державі, де члени ЦК правлячої партії серйозно займалися розглядом наукових питань, були неминучі кампанії з розправи над одними вченими або з возвеличення інших. Лисенко виявився найуспішнішим, але не єдиним із таких улюбленців влади (досить згадати реформатора цитології О. Б. Лепешинську, мікробіологічного «новатора» Г. М. Бошяна або лідера «павловського» напрямку у фізіології К. М. Бикова).
Одним із найважливіших наслідків серпневої сесії стало її вплив на мораль вчених і викладачів. Відомий цитолог В. Я. Александров писав, що «лісенківська білігія поставила грандіозний експеримент із соціальної психології, що підлягає серйозному вивченню. Експеримент виявляв межі міцності моральних устоїв у різних людей. Він давав людям матеріал для самопізнання, якого позбавлені ті, що живуть у нормальних умовах. Адже нормальні умови дозволяють людині до кінця життя зберігати пристойність свого поводження й залишатися в неведінні про крихкість основ, на яких ця пристойність зиждеться». Тоталітарна машина управління наукою не лише демонструвала приклади злетів безчесних і безграмотних людей. Організація наукової й викладацької діяльності зробила тисячі фахівців співучасниками твореного «безпределу», змушуючи засуджувати своїх колег або повторювати безглузді ідеологеми. Ви думаєте, відгомони цих подій не дійшли до сьогоднішнього дня? Коли формувалися ті, хто зараз керує біологією на пострадянському просторі, а коли — їхні вчителі? Яка передісторія прийнятих зараз управлінських рішень? Як обирають керівників науки, які принципи реалізують конкурси на обрання до посад або на отримання фінансування?
Чи не чути вам, що долає з шестдесятирічної давнини, перехиляючись голос «народного академіка» Трофіма Лисенка?
Рисунки Б.Єфімова

i Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна.