Дар Ізори, або Гра в бісер

Донедавна, обговорюючи подібності та відмінності людини й вищих тварин, доводилося переконувати читача у відсутності між ними нездоланної межі. Усі базові властивості людської психіки мають передісторію, що сягає далеко в наше еволюційне минуле. Тепер, як не дивно, голосно зазвучало протилежне запитання: у чому ж принципова відмінність людини від інших тварин? Наші родичі демонструють здатність до навчання та елементарних розумових дій, наявність біологічно зумовленої моралі, уміння рахувати й оперувати символами… Де межа?
Пам’ятаєте марксистську тезу про перехід кількісних змін у якісні? В основі нашої поведінки лежать ті самі функції, що й у поведінці шимпанзе, собаки чи папуги. Але тільки в нас вони розвинені настільки, що на них може бути зведена багатоповерхова конструкція, яка породжує цілий світ, четверте, культурне середовище («П’ять середовищ нашого життя»). А в ньому діються дива: це світ зі своїми законами розвитку. Як це обґрунтувати? Детально обговоривши якийсь приклад.
Коли я вперше почув музику Антоніо Сальєрі, мене вразило, наскільки близькими, щемливо зрозумілими виявляються деякі його музичні фрази. Намагаючись зрозуміти походження цього відчуття, я дійшов висновку, що впізнав руку вчителя через творчість його учнів. Сальєрі викладав композицію Бетховену, Шуберту, Лісту та багатьом іншим; він сам шукав собі талановитих учнів і з більшістю з них займався безплатно.
З початку XIX століття його мучила депресія і, ймовірно, хвороба Альцгеймера. Померли дружина і троє дітей, параліч знерухомив ноги. Сальєрі перевезли до лікарні, він переживає через чутки, що дійшли до нього, ніби він отруїв Моцарта. Причина цих чуток — міфологізація Генія, який помер не зовсім зрозумілою смертю, пошуки ворогів і заздрісників (італієць Сальєрі в Австрії добре пасував на цю роль). Розсудливі сучасники сприймали цю версію як нісенітницю. На жаль, вона потрапила в пару газетних заміток, що стверджували, ніби Сальєрі сам себе обмовив. Обидві ці замітки, ймовірно, були відомі російському поетові Олександру Пушкіну.
Сальєрі, найвідоміший оперний композитор, не мав причин інтригувати проти Моцарта. Інструментальну музику, в якій Моцарт був поза конкуренцією, Сальєрі майже не писав (про що я щиро шкодую). Пушкін вигадує вищий мотив отруєння: заздрість і хибно зрозуміле уявлення про справедливість. Виправдовуючись, чи не опустився він до наклепу, Пушкін спирається на іншу недостовірну чутку про те, що Сальєрі освистав постановку «Дон Жуана».
Чи розумів Пушкін, що слова «Музику я розклав, як труп. / Повірив я алгеброю гармонію» не означали умертвіння музики? Чи чув він музику справжнього Сальєрі? Яке діло до того, що історичний Моцарт часто був несправедливо злобливим до сучасників, а історичний Сальєрі випромінював доброзичливість? Що ж, Пушкін зробив із пам’яттю про Сальєрі те саме, що сценічний Сальєрі — зі сценічним Моцартом: отруїв. Але, мимохідь, створив новий світ зі своїми мешканцями. «Ось отрута, останній дар моєї Ізори… заповітний дар любові, / Переходь сьогодні в чашу дружби». Звідки взялася ця Ізора? Пушкін її просто вигадав!
Минув час, і міф про народного генія, вбитого чужинцем-заздрісником, розширився, включивши не лише Моцарта й Сальєрі, а й Пушкіна та Дантеса.
А ось це Арсеній Тарковський (батько Андрія, режисера), «Сніжна ніч у Відні»:
Ти шалена, Ізоро, шалена і зла,
Ти кому подарувала свою каблучку з отрутою
І за дверима трактиру тихенько чекала:
Моцарте, пий, не журися, смерть у союзі зі славою.
Ах, Ізоро, очі в тебе гарні
І чорніші за твою чорну й гірку душу.
Смерть ганебна, мов пристрасть. Зажди, вже скоро,
Нічого, він зараз задихнеться, Ізоро.
Тож лети, не торкаючись снігу ногою:
Є кому ще вуха залити глухотою
І очі сліпотою, є ще голод,
Шпитальний ліхтар і стара доглядальниця.
Це про якого Сальєрі: справжнього чи пушкінського? Пушкінського, хоча й із проривами справжнього в тому, що стосується шпитального ліхтаря. Втім, і голоду в історичного Сальєрі не було, і сиділи з ним чоловіки, а не стара жінка… Або це вже не про Сальєрі, а про позачасового духа-отруйника? Усе це неправда — але ж яка красива! Тарковський не зводить наклеп на Сальєрі — він просто живе не в просторі історичної правди, а в просторі російської словесності, що зазнала найсильнішого впливу Пушкіна.
Думаєте, Ізора канула в Лету? Вона переживе нас із вами: ось уже й Віктор Шендерович приміряє її дар Дмитрові Бикову! То де ж перебуває Ізора? Її немає і ніколи не було. Вона живе своїм життям уже майже два століття й зовсім не збирається помирати.
Якусь таку, позачасову, надлюдську перекличку культурних архетипів і обігрував Герман Гессе в «Грі в бісер». Це один із незліченних прикладів тих сутностей, які населяють наше четверте середовище, середовище культури. Ми плоть від плоті наших родичів, що населяють разом із нами нашу планету, але лише через нас у дійсність приходить цілий світ, де живе Ізора.
…Ти шалена, Ізоро, шалена і зла…
Д. Шабанов. Дар Ізори, або Гра в бісер // Компьютерра, М., 2009. – № 40 (804). — С. 26