Наука в Харківському університеті і в Україні

25 грудня в Харківському університеті відбулася звітна конференція трудового колективу. Мені запропонували сказати, те, що думається, про стан наукової роботи. Я сказав; сказав не за написаним, а як вибудовувалося під час виступления (завжди так говорю). Однак, готуючись до виступлению, я написал некий связний текст. Викладиваю його тут.

В Україні посилилися суперечки про роль науки. Рада ухвалила прогресивний Закон про науку, Президент його не підписав. Уряд у бюджеті запланував реорганізацію Академії наук. Керівники коаліції пояснюють, що на науку держава витрачає неприйнятно багато.
Критики науки вказують на її недостатню ефективність. На жаль, дух живої науки присутній далеко не в усіх формально наукових закладах. Тим цінніші окремі острівці, де вона збереглася. За багатьма параметрами, наш університет — архіпелаг з таких островів.
Як вилікувати систему? Що простіше — звільнити поганих працівників і залишити хороших (розпиляти магніт і залишити лише потрібний полюс)! Щоправда, при цьому зруйнуються рештки наукової спільноти, а хороші працівники або поїдуть, або включаться в новий карго-культ: будуть забезпечувати формальні показники, які затребує керівництво.
А як змінити ситуацію? Згадайте задум реформи міліції. Держава не скоротила витрати на погану міліцію, а збільшила. Поряд зі старою структурою вирішено вибудувати нову, що задовольняє нові вимоги і отримує достатнє фінансування. Працівники старої структури, які можуть працювати по-новому, переходять у нову. Коли вона починає забезпечувати соціально важливі функції, стару можна демонтувати. Чому міліцію реформують з розумом, а науці обрізають фінансування і планують, найімовірніше, лише дерибан власності? Розпорядники бюджету знають, навіщо потрібна міліція, і не розуміють, навіщо потрібна наука.
А навіщо вона потрібна? Зазвичай говорять про одну функцію науки: отримання нових знань. Багато хто бачить лише прикладний бік — створення технологій, які дають прибуток. Хто винен, що в Україні з цим погано: держава, що створила анти-інноваційну економіку, або хронічно недофінансована наука? Утім, економічний ефект від роботи української науки все одно багаторазово перевершив витрати на неї. Найяскравіший приклад тут — роботи ядерників, завдяки яким ще працюють наші атомні станції. Природно, цей прикладний результат був би неможливий без потужної і старої школи фундаментальної науки, зокрема і тут у нас.
Дві інші соціальні функції — формування експертної спільноти і освіта. І тут теж роль науки така велика, що сторицею виправдовує і нинішні крихітні витрати на неї, і навіть ті віртуальні видатки, які передбачені законами. Країна повинна мати свою експертну спільноту, критичне мислення якої сформоване заняттями наукою. Альтернатива — недоїдки чужої мудрості.
Зараз думку експертів систематично ігнорують — імовірно, в цьому є і наша вина. Приклади (з моєї сфери інтересів): Рада приймає до розгляду закон про ГМО з печерно безграмотним обґрунтуванням. У Харківській області елітне мисливське господарство (простіше — браконьєри) і чиновники обласної адміністрації знищують Національний Природний Парк «Дворічанський» — дітище нашого університету. Органи влади підтримують благі міфи, що не мають наукового обґрунтування, на кшталт «абсолютної заповідності» і «органічного» землеробства. Загалом, наші соціальні структури, як і раніше, неявно ґрунтуються на уявленні про людину як про tabula rasa, не враховують нашу вроджену природу і тому часто неефективні.
Про освітню функцію науки розповідати не потрібно. Я не вірю, що якісна освіта можлива там, де немає науки; окремі самородки можуть з’явитися і там, але існування системи імітації вони не виправдовують.
Підйом інтересу до обговорення ролі науки лише тішить. На жаль, бюрократичний тиск призвів до того, що різні категорії «науковців» починають боротися одна з одною. Наприклад, роздмухується протистояння між наукою в Академії і наукою в університетах. Оскільки уряд хоче передати Академію під управління МОН, багато хто з академічних учених доводить зараз, що в університетах науки немає і бути не може. Природно, це не так. І там, і там чимало проблем і є точки зростання; і там, і там потрібні зміни.
Мені очевидно, що академічна і університетська наука — в одному човні. На мою думку, робочі групи з університетів і з Академії мають бути поставлені в порівнянні умови фінансування. Оцінка ефективності науки не може вимірюватися однією цифрою, хоч би якою важливою вона була (економічний ефект від упровадження технологій; кількість високоцитованих публікацій у міжнародно визнаних журналах, etc). Потрібна експертна оцінка перспективності і важливості кожної живої точки зростання.
Наша наука менш успішна, ніж західна. Чи означає це, що ми (у наших умовах і з нашим фінансуванням) маємо робити те саме, що роблять західні вчені? Копіюючи наших колег, ми неминуче програємо. Наше відставання дає нам змогу оцінити науковий ландшафт і вибрати ті напрями, де ми будемо затребувані. Наприклад, у зрозумілій для мене сфері, це — вивчення нашого біорізноманіття (тут у нас — природна фора) і моделювання (тут оригінальні думки важливіші за дорогу техніку). Кожен з нас може шукати розв’язання подібної проблеми для своєї спеціальності і для себе самого.
Управління наукою в Україні увійшло в зону турбулентності. Наш університет, як один із найсильніших наукових закладів, може в результаті цих змін посилитися, а може й послабшати. Наше завдання — активно (якщо не агресивно!) домагатися врахування нашої думки і наших інтересів. За всіх змін правил гри нам треба обстоювати нашу винятковість і значення.
З ким себе порівнювати? З найсильнішими з конкурентів. Наприклад, за міжнародними публікаціями ми — другий університет після Київського університету імені Шевченка. Київський університет має на 74% більше статей у Scopus, ніж ми. Отримує він на 150% більше наукове фінансування (на 150% більше — це в 2,5 раза більше). Фінансування із загального фонду в нього в 3,7 раза більше, ніж у нас, чисельність НДЧ — у 3,1 раза більше. Вони сильніші (за втричі більшої підтримки!), ми — ефективніші. Зрозуміло, що динаміка часто важливіша за рівень. Скорочується розрив чи зростає? З літа минулого року до літа цього року Київський університет опублікував у Scopus у 2,1 раза (на 110%) більше ніж ми. Багаті стають ще багатшими, і розрив збільшується. Якщо нічого не зробимо — перестанемо бути серйозними конкурентами.
У нас особлива історія. Те, чим є Київ як місто і культурний центр, не стало наслідком існування Київського університету; те, чим є Львів, — Львівського університету. А ось сама роль Харкова, його розвиток, зростання і значення, — значною мірою наслідок створення Харківського університету. Колись він зміг зробити ривок у розвитку і перетворити своє середовище. Наше завдання — повторити це.
Отже. Перед нами — серйозний виклик. Ми зробили чимало, але мали зробити більше. Пропоную роботу університету і його керівництва вважати задовільною… і потроїти наші зусилля.