Проблемы интерпретации. Колонка в КомпьютерреOnline #37

←

Дмитро Шабанов

→

Протопопов та інстинкти

Проблеми інтерпретації

Причини нашої (не)досконалості

Колонка в «КомпьютерреOnline» № 36

Колонка в КомпьютерреOnline #37

Колонка в КомпьютерреOnline #38

Завдяки останній колонці Дмитра Вібе я почав згадувати свої зустрічі з НЛО. Викладу свої спогади тут: вони можуть бути прикладом складнощів в інтерпретації подібних спостережень.
Історія № 1. Осінь 1986 року. Я — матрос (старший матрос!) у морській авіації на Далекому Сході. Оскільки в моїх документах було зазначено, що мене призвали з університету з хорошою репутацією, мені дали посаду, не призначену для строковиків. Я був помічником оперативного чергового в стратегічному авіаційному полку.
Гарнізон затиснутий на невеликому клаптику між пагорбами. У ньому — наш полк і ще кілька частин. У пагорбах неподалік — секретні об'єкти. На одному — частина, яка зберігає «звичайну» зброю для наших літаків, на іншому — аналогічна частина з ядерною зброєю. Недільний ранок під час осіннього затишшя, коли літаки переводять з літньої експлуатації на зимову. У такі дні за цілу добу чергування може взагалі нічого не статися. А тут — дзвінок із збройової частини. Спочатку черговий по частині, потім — її командир. Ричать від гніву: над їхнім сховищем літає вертоліт Мі-8: то зависає, то якийсь шланг спускає.
Обдзвонюємо всі пункти: ніде жодних польотів. Жодних заявок на використання повітряного простору в нашому районі не відкрито. Ні наш керівник польотів (він увімкнув усю свою техніку за нашою вказівкою), ні органи ППО жодних вертольотів не бачать. Поки доповіли вищому керівництву — зброярі сказали, що вертоліт набрав висоту і полетів. Причому туди, де його просто не могли не побачити оператори локаторів. Але не побачили.
Минає півгодини. Ми пишемо пояснювальні записки, де за записами в журналах чергувань вказуємо, яку інформацію звідки і коли отримували та яку інформацію куди і коли передавали. І тут дзвінок із другої частини, ядерної. Теж вертоліт над сховищами. Вище керівництво в гніві. Ядерники готові стріляти по вертольоту з автомата. Ми отримуємо команду розгортати кулеметні точки ППО (звичайно, вони не готові). Черговій парі винищувачів на сусідньому аеродромі (там частина, яка прикриває нашу) оголошують тривогу... І тут з'ясовується, що вертоліт знову полетів і знову жодні технічні засоби його не зафіксували.
Ось і все. Учасники історії дають пояснювальні записки, які надсилаються до компетентних відомств.
Історія № 2. Липень 1990 року. Ми з моїм другом Дімою летимо з Харкова до Алма-Ати. Скоро проміжна посадка в Целінограді. Ніч. Діма спить у лівому ряду біля вікна, я поруч. Вмикається гучномовець, пілот каже: «Товариші пасажири, зверніть увагу: по лівому борту нас супроводжує НЛО». І справді, НЛО! Туманна світна пляма. Знаходиться приблизно на одному рівні з літаком. Діма засмучується, що віддав фотоапарат у багаж. Намагаємося замалювати...
На об'єкті вмикається прожектор. Літак летить високо, може, на 10 кілометрів, але промінь з об'єкта, що летить поруч, добре висвітлює землю. Притиснувшись до ілюмінатора, ми бачимо степ під нами, поля, якісь дороги... Так минає хвилин десять. Раптом об'єкт поруч із нами вимикає прожектор і відлітає кудись уперед, ліворуч і вгору зі швидкістю, що значно перевищує швидкість літака.
Приземляємося в Целінограді. «Союзпечать» закрита. За склом — «Целіноградська правда». Видно лише назву статті, щось на кшталт «НЛО на Целіноградщині». Не ми перші...
Історія № 3. 2007 рік, Харківська область, околиці селища Шестаково, ніч з 30-го на 31-е травня. Ми з моїм колегою Олексієм їздимо на його «Ниві» по цікавих для нас водоймах. Результатом тієї та багатьох-багатьох інших, з яких багато спільних, поїздок стала дисертація щодо поширення популяційних систем зелених жаб. Олексій захистив її у 2010 році; я був науковим керівником. Тоді й порахували, що в таких поїздках він проїхав відстань, що перевищує периметр Землі.
Того разу після вечірнього урагану, зливи та грози настала тиха ніч. Переїжджаючи по трасі широку степову балку, зупинилися послухати й почули спів жаб у далекому ставку. Поїхали на звук, заїхали через відкриті ворота в садівничий кооператив. Знайшли ставок, зібрали вибірку жаб, підходимо до машини, і раптом: «Дмитро Андрійович: НЛО!»
Над нами — вогник, начебто на тій висоті, на якій літають невисокі літаки. Рухається досить швидко. Літає то туди, то сюди — виписує дивні траєкторії на тлі зоряного неба. Постояли, подивилися... Час їхати. Спробували виїхати тією дорогою, якою заїхали — і потрапили не туди. Покрутилися — немає виїзду.
У повному здивуванні ми кружляли по цьому садовому кооперативу хвилин тридцять. Льоша — водій екстра-класу, та й у мене, як у штурмана, кваліфікація непогана — але не можемо ми знайти вихід! Раз за разом то виходили з машини, то просто висувалися: над нами? Над нами! Спробували в одному місці пробити шлях через зарості чагарнику, продавивши їх решіткою та захистом «Ниви». Не змогли. Їдемо і уявляємо собі, як зверху виглядає машина з увімкненими фарами. Таке, знаєте, відчуття з’являється... Пам’ятаєте оповідання Дюренматта «Тунель»?
А потім вогник зник, і ми легко знайшли виїзд з воротами, які ніхто не закривав.
Що в підсумку? Друга і третя історії вкладаються в стандарти оповідань про НЛО. Але чи можна використовувати їх для доказу версії про те, що поруч з нами літають кораблі іншої цивілізації? Сумніваюся. До речі, якось дивно поводяться їхні пілоти. А-а-а, ви скажете, що не треба міряти їх за міркою, скроєною під нас самих? Звичайно. Але тоді що ж дозволяє говорити про спостережувані феномени як про технічні пристрої, які пілотують представники іншого розуму? Нічого: жодних підстав.
А щоб пояснити головний, на мій погляд, фактор у таких дивних історіях, розповім ще один випадок, нехай і не пов'язаний з НЛО.
Історія № 4. Кінець вересня 1990 року, Туркменія. Я з двома супутниками (дівчиною та хлопцем; біологами, але, на відміну від мене, не герпетологами) виїжджаю ловити рептилій з Ашхабада на північ, у напрямку загубленого в Каракумах поселення Бахардок. Раз на день туди-назад ходить автобус. Ми просимо водія висадити нас на ділянці з мозаїкою з напівзакріплених і незакріплених пісків, десь на чотирьох п'ятих шляху до Бахардока. Насамперед я вибираю для нас місце для табору.
Взагалі табір треба розміщувати так, щоб його було легко знайти, але щоб він не був помітний для сторонніх. Невидимість табору я почав цінувати після того, як у тій же Туркменії (у містечку під назвою Карадамак — буквально «Чорна дупа») за мною і за моїм напарником півночі бігали люди, які ночували на міському звалищі. Навіщо — я не дізнався, оскільки вони нас не спіймали. А для самих себе важливі хороші орієнтири при поверненні в табір: у пустелі заблукати простіше простого. На щастя, вночі в сухому пустельному повітрі завжди видно зірки, і рятівну Полярну теж.
Ось і технологія: ловити змій ми будемо ліворуч від шосе, що тягнеться з півдня на північ. Потім підемо на схід і неминуче вийдемо на асфальт. На дорозі — кілометрові стовпчики. Між 81-м і 82-м кілометром із заходу височіє бархан, на вершині якого — западина. Бархан з дороги на тлі неба видно завжди, а багаття, що горить у заглибленні, не буде помітне ні з дороги, ні з будь-якого іншого боку. Спочатку ця западина здалася мені якоюсь неприємною, але логічні міркування переважали. Ми розбили табір (поклали шматок брезенту і залишили речі) у ній. Це було помилкою.
Половили змій та ящірок (без особливого успіху). Повернулися, поїли, лягли спати. Над головою — дивовижно гарне небо, і, як не дивно, дзвенять якісь комарі. Я, через дурість, погрався з легкою зміною стану свідомості (якимись медитаціями в той час займався). І тут почалося... Першими проявилися фізіологічні симптоми: напала непереборна спрага. Присмоктався до каністри, п'ю з неї і не можу зупинитися, хоча запас води на завтра для трьох невеликий. Ледве відірвався, знову спробував лягти...
Коли дивлюся прямо — нічого особливого не бачу, а на краю зору маряться худі, виснажені тіні. Вухами нічого не чую, а в голові — голоси. «Іди з нами». «Будь ласка, йди сюди». «Чому ти не йдеш, ти ж сам нас покликав?» «Швидше, швидше, біжи до нас!» З усіх сил намагаюся повернутися до нормального стану — і не можу. Мої супутники не бачать і не чують нічого особливого, але скаржаться на дивне самопочуття і незрозумілий страх. Кажу їм, що в мене з’явилося сильне бажання побігти в піски вбік від дороги, на захід. Вони злякано кажуть, що нікуди мене не пустять. Я й сам розумію, що робити цього не треба. Змушую себе лягти й закрити очі, і раптом відчуваю, що наді мною ніби хтось нахилився й торкається за плече. Стрибаю — нікого...
Ніч була надзвичайно неприємною. Вранці, коли все скінчилося, я побачив, що навіть за характером земної поверхні місце нашого ночівлі відрізнялося від навколишніх ділянок. Наприклад, на ньому не було слідів активності гризунів і ящірок, яких було багато всюди.
Що це було? Я класифікував для себе це як тимчасове затьмарення свідомості, викликане, ймовірно, якоюсь локальною фізичною аномалією. Звичайно, сам я й винен: забув про обережність і загрався з тим, що не зміг контролювати. А «Назидання» великого Бродського («Подорожуючи Азією...») я прочитав набагато пізніше. Там є така строфа:
Зупинившись у пустелі, склади з каменів
стрілу, щоб, раптово прокинувшись, одразу дізнатися за нею,
у якому напрямку рухатися. Демони ночами
в пустелі мучать мандрівника. Той, хто прислухається до їхніх слів,
може легко заблукати: крок убік — і кінець.
Привиди, духи, демони — вдома в пустелі. Ти
сам переконаєшся в цьому, шарудячи піском,
коли від тебе залишиться теж одна душа.
Це про те саме переживання! У житті Бродського була, крім усього іншого, і робота в геологічній експедиції, тож він знав, про що писав.
А ще подібні речі згадували й Карлос Кастанеда, і Марко Поло, і ще багато інших людей, які ночували в пісках на різних континентах. Вони теж стикалися з духами, які закликали їх піти вглиб пустелі. Як це пояснити?
Ні, я не готовий прийняти версію про те, що в пустелі мучаться і шарудять піском душі померлих. Не подобається мені й версія з бісівськими спокусами. Але в мене є всі підстави припускати, що в психіці різних людей, які ночували в схожих умовах (у різних місцях і в різні часи), виникали одні й ті самі змінені стани свідомості, що призводять до схожих переживань.
Отже, я зіткнувся з невивченим феноменом. Ймовірно, це рідкісна, але повторювана подія. Її причини та механізми треба шукати десь у глибинах нашої психофізіології, розглядаючи «нештатну» роботу нашої психіки в незвичних умовах, спроби сприйняття того, до чого наша свідомість не готова.
Ми не фотоапарати, що механічно відображають дійсність. Те, чого ми чекаємо, ми пропускаємо через готові пізнавальні схеми. А якщо ми сприймаємо щось зовсім незвичне? Теж у якісь схеми намагаємося вбудувати.
Чи не допоможе такий підхід в осмисленні розказаних мною історій про НЛО? Першій — точно ні. Другій — не знаю. Третій — цілком ймовірно. Якесь відчуття мороку, марення у третьому випадку нагадало мені переживання у четвертій історії. А в першому випадку напевно були якісь зовнішні підстави з категорії секретних військових ігор.
Бажаючи зрозуміти причини аномальних спостережень, треба аналізувати не самі конструкти, створені психікою здивованих, а то й переляканих спостерігачів, а (по можливості) ті неявні причини, що їх викликали. Я вважаю, що, діючи так, можна знайти пояснення наших переживань, які не потребують ані містики, ані інопланетян.
Але мурашки по шкірі при згадці про ночівлю під Бахардоком у мене чомусь проходять все одно.

←