Настоящие ценности. Колонка в КомпьютерреOnline #78

Методики визначення вартості відпрацьовані добре. Зверніть увагу: для цього навіть у найформальнішій бухгалтерії використовуються прогностичні моделі та оцінки поточної ситуації, що коригуються залежно від обставин. Ви купили автомобіль якийсь час тому. У момент купівлі він коштував стільки, скільки ви за нього заплатили. А скільки він коштує зараз? Головна причина зміни його вартості – амортизація. Ми оцінюємо термін експлуатації автомобіля й приймаємо, що його вартість зменшується (рівномірно чи якось інакше) протягом цього терміну. При оцінці вартості автомобіля можуть братися до уваги й інші поправки (наприклад, модель знята з виробництва й вважається морально застарілою; партія, до якої належав автомобіль, виявилася в чомусь незвичною й стала цікавою для колекціонерів).

Фактично ми розглянули два різних за підходом методи: прогноз долі самого автомобіля чи оцінка ринкової ситуації з визначенням ціни, за яку можна купити аналогічний автомобіль. Я заздалегідь очікую, що той підхід до визначення цінності, який запропоную, викличе закономірну претензію: як же його можна використовувати, якщо його результат залежить від імовірнісних прогнозів? Можна. Оцінки вартості теж залежать від імовірнісних прогнозів. Ти розрахував амортвідрахування автомобіля на кілька років уперед, а завтра він перетворився на купу металобрухту...

Не простіше з оцінкою корисності. Той самий автомобіль може бути засобом постійного заробітку, джерелом великих неприємностей чи засобом для порятунку власного життя. Як можна щось планувати в умовах такої невизначеності? Це нелегко, але ми ж якось викручуємося... Звісно, ухвалюючи рішення про купівлю автомобіля, ніхто з нас не здатний коректно порівняти всі можливі сприятливі й несприятливі результати з урахуванням їхніх імовірностей, як це може робити досвідчений гравець у преферанс: різноманіття та складність життєвих розкладів набагато перевершує карткові. Але все ж те, що ми не будуємо моделі в явному вигляді й не обчислюємо явно ймовірність різних результатів розвитку ситуації, не означає, що ми не проводимо ту саму роботу в прихованому, більш-менш приблизному вигляді.

Ось, написав учора ввечері про різноманіття життєвих розкладів, а сьогодні зіткнувся з ними сам. Поїхав я, громадянин України, на з'їзд Російського герпетологічного товариства, який проводиться в Білорусі (!). Поїхав за внутрішнім паспортом. Спокійно спав у поїзді, плануючи зустрічі з колегами в Мінську сьогодні ввечері. Мене розбудив прикордонник, який виявив, що я не вклеїв чергову фотографію в паспорт після досягнення 45 років. Запропонував на вибір: вискочити на останній станції на українській території чи потрапити на території Білорусі під арешт і суд за незаконний перетин кордону. Яка ймовірність таких неприємностей у Білорусі – не знаю, не став перевіряти. Залишив дружину в поїзді, а сам вискочив у глушині, на перекладних автобусах добираюся додому через половину України (вклеювати фотографію!) і пишу в дорозі колонку... Чи міг я кілька годин тому припускати такий розвиток подій? На підставі правил, які то чи не знав, то чи забув, – міг. На підставі того, що було в моїй голові. – не міг. Скаржитися не доводиться – сам винен. Принаймні, це краще, ніж буцегарня в братській Білорусі.

Сумка для ноутбука – зі мною, а рюкзак з речами залишився в дружини. Я так поспішав зійти з поїзда, що перерозподілити речі ми не встигли. Раз вона їде без мене, очікувана корисність частини начинки рюкзака (наприклад, мого одягу) сильно змінюється. Так, мій штанний ремінь поїхав до Мінська разом з моїми джинсами, а я їду з Чернігова до Києва в штанах, що трохи спадають з мене, у яких перебував у поїзді. Чи марно моя дружина буде тягати весь мій мотлох, покаже час, і передусім те, чи встигну я, вклеївши в Харкові фотографію в паспорт, устигнути до Мінська хоча б на кінцівку з'їзду.

Очікувану корисність цілком можна зіставити з вартістю. Ось приїду до Києва, вирішу: може, куплю ще ремінь і знову набуду легкості ходи. Екстреність ситуації буде потенційно підвищувати ціну, яку я буду готовий заплатити за ремінь; несподівані витрати на блукання країною та загроза обіцяного мені прикордонником чималого штрафу в міліції – знижувати суму, з якою я буду готовий розлучитися.

Підведемо проміжний підсумок. Ми систематично оцінюємо і вартість, і корисність об'єктів, з якими маємо справу. Ці оцінки спираються на моделі майбутнього (зазвичай неявні й часто недосконалі) і випливають з імовірнісних припущень. Не заглиблюючись у деталі, оцінки вартості й корисності можна об'єднати в одну загальну міру: утилітарну вартість. Чи є утилітарна вартість єдиною причиною, з якої ми можемо щось цінувати? Звісно, ні. Можна було б навести багато прикладів, але я, напевно, виберу трагічний випадок, про який нещодавно дізнався в Мережі.

Вибачте: після наведених щойно несерйозних розмов я переходжу до справжнього горя. Від дрібних програшів і виграшів ми переходимо до ситуацій, коли на кону – життя й гідність. Зараз наші країни захлеснула епідемія аварій автомобілів «еліти». Черговий мажор хизувався на початку цього місяця на дорозі в Севастополі й врізався в автобусну зупинку. На лінії удару перебували двоє дітей, восьми й дев'яти років. Поряд стояла стороння людина – двадцятичотирирічний хлопець Павло Бондарев. Він устиг відкинути вбік одну дитину й закрив собою другу. Діти в лікарні, їхній рятівник – убитий.

Це – істинний альтруїзм. Павло Бондарев пішов з життя, пожертвувавши собою заради незнайомих йому дітей. Своїх нащадків він уже не залишить. З точки зору чистої біології (збільшення свого внеску в прийдешні покоління) його вчинок неправильний. Тим не менш загальна реакція на його вчинок, добре видна за його сторінкою «ВКонтакте», – подяка, захоплення, співпереживання загибелі гідної людини. Звісно, і тут знайшлося скількись людей, готових зловтішатися чи опошляти ситуацію, – без цього тепер не виходить.

Ми можемо лише гадати, яким було співвідношення культурно зумовлених і вроджених мотивів у людини, яка кинулася захищати чужих дітей своїм тілом. З урахуванням стрімкості таких ситуацій я припускаю, що, раз Павло встиг урятувати дітей, він, імовірно, діяв на основі вроджених механізмів. Отже, у його біологічній природі було вшито відчуття, що цінність життя дітей вища за цінність його власного життя.

Колись в аварії побував і я. Мою свідомість до удару відвідала єдина думка: «Зараз буде боляче». Наслідки були несподівано легкими, тому що вроджені програми змусили мене згрупуватися; моя свідомість, зайнята другорядними в такій ситуації обставинами, звісно, не встигла забезпечити таку реакцію. Павло Бондарев за відведений йому стрімким розвитком ситуації час здійснив набагато складніші дії.

Звідки в людині могла з'явитися готовність жертвувати собою заради незнайомих їй дітей? Наш вид став тим, чим він є, тому, що серед нас систематично з'являються такі люди. Як ми говорили, такі люди програють у конкуренції своїм егоїстичнішим сусідам. Тим не менш групи людей, у яких часто з'являються такі альтруїсти, виграють у груп, що переслідують виключно приземлені інтереси.

Поміняти наші вроджені задатки ми не в змозі, але створити умови, що сприяють їх успішній реалізації (чи навпаки, перешкоджають їх вираженню), ми можемо. Вроджені реакції не неминучість, вони лише передумова, результат якої залежить від безлічі обставин. З трагічної історії, яку я розповів, ми знаємо не лише те, що в Павла Бондарева були вроджені передумови до альтруїстичної поведінки, але й те, що його розвиток підтримав ці передумови. Не випадково багато відвідувачів його сторінки в соціальній мережі не просто сумують разом з його батьками, але й дякують їм за виховання сина.

Не всі вроджені передумови нашої поведінки задовольняють сучасні етичні уявлення. Ну що ж! Мені вже не раз доводилося говорити про те, що наша культурна природа може вибрати три різних способи взаємодії з біологічним фундаментом нашої поведінки. Ці три способи – негідна капітуляція, приречене на провал витіснення та раціональна модифікація. Давайте встановимо, якими мають бути наші культурно зумовлені етичні уявлення, щоб вони спиралися на нашу вроджену мораль і забезпечували оптимальну з точки зору нинішнього стану суспільства поведінку.

Повернемося до трагічної історії в Севастополі. Прислухайтеся до себе. Чому нам так боляче від усвідомлення цієї ситуації? Чому вчинок Павла Бондарева здається нам правильним? Які якості дітей виправдовують самопожертву заради них?

Мої відчуття такі.

Загибель Павла Бондарева – горе, оскільки з його смертю непоправно зруйновано існування людини, якій ми співчуваємо. Його буття, як і буття будь-якої іншої людини, було унікальним. Загинув він, і разом з ним загинув його внутрішній світ, який він створював своїм життям...

Дітей треба захищати, тому що перед ними – ціле життя, у них – безліч потенційних можливостей, і просто тому, що в нашій природі – захищати дітей. Але не завжди висока очікувана тривалість життя – підстава для особливого захисту. Ми відчуваємо також необхідність захищати старих, хоча їхня очікувана тривалість майбутнього життя набагато менша, ніж у дітей. Але старих з дітьми об'єднує те, що вони слабші за людей у розквіті сил і від того вразливіші. Їхня унікальність особливо крихка...

Отже, ми маємо справу не з лінійною картиною, не з одним критерієм. У принципі, цьому не доводиться дивуватися, якщо ми намагаємося перекласти мовою раціональної етики погано формалізовану, нечітку логіку наших вроджених моральних схильностей.

Одного критерію не вистачить. А чи можна обійтися двома? Тут є рішення, яке продовжує мені подобатися. Ми з Мариною Кравченко свого часу запропонували його під назвою раціональної природоохоронної етики. Те, про що я зараз пишу, ширше за природоохоронну тематику, але охорона природи – саме те застосування, яке прямо-таки напрошується для концепції, про яку я говорю...

Отже, дві осі. Перша – очікувана тривалість існування того об'єкта, цінність якого ми розглядаємо. Друга – його унікальність і творче начало.

Строго кажучи, тут три осі, а не дві. Унікальність і здатність до творчості – різні параметри. Але оскільки в багатьох випадках вони тісно пов'язані, вони не є незалежними, ортогональними. Щоб «працювати» з двовимірним, а не тривимірним простором, ці два параметри можна об'єднати.

Ой, як багато неясного ще залишається! Треба зрозуміти, що таке унікальність, що таке творчість, як треба оцінювати очікуваний час існування (і чи може така оцінка передбачати можливість потенційного безсмертя...). Звісно, така оцінка не обійдеться без імовірнісного моделювання майбутнього й без аналізу поточної ситуації, тільки робити це буде ще складніше, ніж при обчисленні утилітарної вартості.

Але... Я вже під'їжджаю додому, до Харкова; обсяг колонки перевищив усі мислимі рамки. Ну що ж, якось іншим разом.