Сверхзадча для образования. Колонка в КомпьютерреOnline #5
То, что я хочу предложить, — это вариант социального заказа системе образования (или, если хотите, вариант национальной идеи). Как назвать этот вариант: устойчивым развитием или сохранением народа и человечества — не столь уж важно.
Війну виграє шкільний учитель.
Отто фон Бісмарк (перефразовано)
Упродовж усієї історії старше покоління із засудженням дивилося на молодше: чого воно навчилося? Які цінності увібрало? То інша річ за нашого часу: до молоді висували справжні вимоги, і завдяки цьому виросли такі чудові люди, як ми...
Те, про що я хочу написати, продовжує ці ламентації? Ні. Ми маємо всі підстави для невдоволення системою освіти; її просто необхідно реанімувати. І причина не лише в нестачі фінансування, але й у тому, що в сучасної освіти не залишилося мети.
Освіта в Радянському Союзі була ідеологічно мотивована. Щоб держава з малоефективною економікою вистояла в конкуренції з вільним світом, потрібні були надзусилля. Збудувавши єдину (і непогану!) систему освіти, від дитячих садків до докторантури, Радянський Союз отримував достатню кількість кваліфікованих кадрів, які потім використовував задешево. Та система освіти декларувала, що її мета — щастя всього людства. Насправді вона намагалася зберегти нашу державу в лідерах завдяки виробництву зброї, експлуатації надр та утриманню населення в «доспоживацькому» стані. Відмова від радянської ідеології призвела до деградації збудованої під неї системи освіти.
Багато розумних людей вважають, що пострадянську школу навмисно руйнували. Сумніваюся. Її реформували з найкращих спонукань, не забуваючи освоювати виділювані для цього бюджети.
Якою має бути сучасна школа: загальноосвітньою чи профільною, масовою чи такою, що реалізує принцип «двох коридорів» (для еліти та простішою)? Відповісти на ці питання слід виходячи з мети, зрозумівши спершу, яке надзавдання вирішує шкільна освіта.
Дякую А. А. Фурсенку, Міністру освіти та науки РФ, за відвертість: «Недоліком радянської системи освіти була спроба формувати людину-творця, а зараз завдання полягає в тому, щоб виростити кваліфікованого споживача» (цитата звідси). Так-так, ринкова економіка вимагає споживачів…
Можливо, тому, що я здобув і середню, і вищу освіту в СРСР, такий підхід здається мені диким. Я вважаю, що в людині-творці більше життя, ніж у людині-споживачі; творець, простіше кажучи, живіший. Хоча, напевно, найправильніше замислитися, як працюватиме механізм конкурентної ринкової економіки в суспільстві, що складається зі споживачів. Підхід Фурсенка, як надто відвертий, не зустрів схвалення. Запропоновано новий стандарт, який «спрямований на забезпечення формування російської громадянської ідентичності учнів». Та вже, надмірні знання можуть породити критичне ставлення до російських (українських etc) реалій. Як вдало, що цілісний світогляд та здатність до міркування отримають у новій школі лише деякі!
Президент Д. А. Медведєв казав, що завдання освітньої ініціативи «підготувати хлопців до професійної діяльності з урахуванням завдань модернізації та інноваційного розвитку країни». «Тепліше», але, на мій погляд, неконкретно. Чи змусить це більшість учнів та вчителів здійснювати щоденні зусилля? Хотілося б трохи більше натхнення, масштабу більше…
Можливо, має сенс подивитися, як справи в інших пострадянських країнах, насамперед — в Україні? Тут була зроблена спроба замінити «науковий» комунізм українським націоналізмом. У більшості випадків вдалося навчити дітей співати колядки, прищепити їм повагу до Тараса Шевченка та Лесі Українки, а також розповісти їм про образи, яких український народ зазнав від сусідів. На жаль, і традиції сільського життя позаминулого століття, і поезія тих самих часів, і історія народних страждань мало допомагають у вирішенні проблем сьогодення.
Цікава думка одного з філософів в українській освіті. Знизилася «якість» сучасних критиків влади. Радянська школа окрім угодовців виховувала також ідеологічно мотивованих дисидентів із широким кругозором та високим культурним рівнем. Нинішня молодь якщо й цікавиться політикою, то з інших, приземлених міркувань. На жаль, розвал пострадянської системи освіти — загальна тенденція.
Що робити? Вибудовувати всю систему освіти для вирішення певного надзавдання.
Те, що я хочу запропонувати, — це варіант соціального замовлення системі освіти (або, якщо хочете, варіант національної ідеї). Як назвати цей варіант: сталим розвитком чи збереженням народу та людства — не так уже й важливо. Давайте коротко розглянемо його суть.
Людство перебуває на зламі своєї історії. Прискорюване зростання його чисельності, що тривало тисячоліттями, змінилося на сповільнюване. Ми живемо за рахунок невідновлюваних, вичерпних ресурсів. Так може тривати дуже недовго. Зміна способу життя людства, зміна співвідношень між «золотим мільярдом» та «третім світом», зміни клімату, забруднення середовища тощо можуть породити соціально-політичні катастрофи, які ще більше ускладнять наше виживання…
Ні-ні, я не лякаю. Може бути так, а може бути й інакше. Наше майбутнє принципово невідоме. І катастрофічні, і райдужні прогнози не мають достатніх підстав. Імовірно, майбутнє залежить від наших дій. Ми не знаємо, яким воно буде, але знаємо, яким не буде:
— не буде простим продовженням нинішніх тенденцій розвитку;
— не буде поверненням до минулого, хоча б тому, що нас уже занадто багато;
— не буде реалізацією простих ідеологем, представлених зараз на політичному ринку.
Але так чи інакше, нинішні школярі житимуть в епоху серйозних змін і, прямо чи опосередковано, ухвалюватимуть рішення, від яких залежатиме, чи збережуться нинішні Росія чи Україна, чи збережеться європейська цивілізація та чи збережеться людство в цілому. Це дуже серйозний вибір, і ми маємо готувати до нього наших дітей.
Більшість населення повинна вміти розставляти довгострокові та короткострокові пріоритети, а потім діяти відповідно до них. Дієздатні громадяни повинні вміти аналізувати аргументи, що висуваються на користь різних альтернатив, та ухвалювати кваліфіковані рішення. Без цього вміння демократія перетворюється на ширму для систем промивання мізків.
Рішення, які треба буде ухвалювати, ще не існують. Їх треба буде виробити. Їх вироблення загальними зусиллями неефективне. Тож профільна школа, звісно, потрібна. Але якщо «верхній» коридор відірветься від «нижнього», результати роботи професіоналів пропадуть даремно: їхніми рішеннями не скористаються.
Націливши школярів (і студентів, до речі) на цей пріоритет, ми будемо повинні разом з ними вирішувати цілу низку завдань і в природничих, і в гуманітарних науках. Конкретизація поставленої мети не вміститься в цю колонку, але кілька вузлових проблем я все ж назву:
- зміна екологічної ніші людства, характеру використання ресурсів (енергії, продовольства, води, території, копалин), та необхідний для цього прогрес технологій;
- зміна соціокультурної політики, що відображає демографічну дійсність (грубо кажучи, треба думати не про те, щоб мігранти «розмножувалися» повільніше, ніж автохтони, а про те, щоб неминучі демографічні зміни посилювали, а не послаблювали суспільство, державу та людство);
- зміна структури повсякденних цінностей при збереженні ядра нашої культури;
- мінімізація «екологічних», економічних, військових, соціальних, медичних та інших ризиків;
- моделювання можливих сценаріїв розвитку подій та розробка способів вибору оптимальних дій.
Масштабне завдання? Якщо його не ставити на чільне місце, воно вирішуватиметься ні хитко ні валко.
Якщо зробити його пріоритетом освіти, воно не лише збільшить наші шанси на виживання, але й дозволить «витягнути» до активнішого та повноціннішого життя наступне покоління. Ви згодні зі мною?