Трудности профориентации. Колонка в КомпьютерреOnline #45
Главное в образовании - не диплом, не статус, позволяющий занимать какую-то должность, не конкретный набор знаний. Главное - плохо формализуемая переплавка человека
Виступав я в цю неділю на профорієнтаційному заході перед потенційними абітурієнтами факультету, де я працюю. Що сказати школярам, які, незважаючи на мороз, прийшли в університет? З одного боку, мені довелося говорити про якісь банальності; з іншого - я бачу, що ці банальності для багатьох дивовижні. Можна, я присвячу нинішню колонку цій темі, залишивши «дозрівати» текст, присвячений еволюційній біології? Я, звісно, спиратимуся на досвід, отриманий на своєму місці роботи, але він, імовірно, має досить загальний характер і застосовний до багатьох природничо-наукових факультетів класичних університетів України та Росії.
Вибір майбутньої спеціальності та вишу - один із головних (і часто - вельми ризикованих) виборів у житті людини; з ним за важливістю конкурують тільки вибір країни проживання або подружжя. Найчастіше цей вибір роблять в умовах гострого дефіциту інформації про вибирані альтернативи. Випускники шкіл спочатку вибирають виш та вступають до нього, а потім, нарешті, дізнаються, куди ж вони потрапили. Навчаються, маючи безглузді уявлення про те, що їх чекає в майбутньому. Закінчують виш, занурюються в справжнє життя і тут-то, якщо пощастить, розуміють те, що треба було б їм розуміти під час їхнього студентства.
Це не єдина причина того, що нещасні люди трапляються суцільно й поруч, але свій внесок у загальну картину робить і вона.
Я бачу, що на наш факультет раз у раз приходять люди, яким він не підходить. Вони втрачають час і рано чи пізно повертаються на придатніші їм траєкторії. Але прикріше мені за тих, кому варто було потрапити до нас, а довелося опинитися зовсім в інших місцях. Так їм порадили, або туди їх направили батьки, там їм пообіцяли молочні річки з кисільними берегами, або, зрештою, вони просто побоялися ризикувати...
Як робити доленосний вибір так, щоб потім про нього не шкодувати? Отримавши необхідну інформацію заздалегідь. Ну, власне для цього і влаштовують дні відкритих дверей у вишах. Однак молодь не вірить солідним дядькам та тіткам, які діляться з ними життєвою мудрістю. У випускників школи, що доводять свою дорослість, свій табель про ранги та своя ієрархія авторитетів. Отже, треба отримувати інформацію про виші не лише від офіційних осіб, але й від студентів (майже однолітки, але трохи старші та авторитетніші). Як? Хоча б через соціальні мережі.
Узагалі-то я погано ставлюся до соціальних мереж: маю перед очима приклади людей, у яких усі вільні душевні сили та часові ресурси йдуть на мишачу метушню в павутині «лайків» та «френдів». Але навіть від такого зла, як соцмережі, може бути якась користь, і те, про що я говорю, - один із її прикладів.
У соцмережах марковані і місце навчання, і вік. Пошукавши, будь-хто може знайти сторінки та тусовки студентів вишу, що його цікавить. Можна подивитися, чим зайняті їхні голови, розібратися, як вони навчаються і як взаємодіють. Можна не лише спостерігати збоку, але й піти на контакт: знайти когось, хто викликає довіру, та звернутися до нього з питаннями або з проханням про допомогу. А ще в соцмережах є студентські групи, сторінки факультетів, наукових товариств та багато інших джерел інформації...
А чи варто взагалі прагнути до хорошого вишу? Зараз в Україні кондуктор у тролейбусі отримує таку саму зарплату, як старший науковий співробітник (і вдвічі з лишком більше, ніж лікар); навряд чи в Росії, особливо поза двома столицями, ситуація набагато краща. Не забувайте, що кондуктор може ще й тирити дрібняк, а через руки науковців гроші зазвичай не пливуть. Але чи можна з цього зробити висновок, що кондуктори набагато щасливіші та успішніші, ніж старші наукові співробітники? Ні. І причина - у тому, що не вимірюється зарплатою.
Можливо, це ілюзія, але мені здається, що в людях з хорошою освітою більше внутрішнього життя, що вони, за інших рівних, устигають більше прожити та більше відчути. Звісно, за напівголодного існування від цієї втіхи мало, але навіть за середнього рівня життя цей фактор стає досить вагомим.
Як порівняти кількість життя в обивателі, який просидів вечір на дивані, спостерігаючи в зомбоящику ток-шоу та скандали з життя зірок, у нероби, який тусувався в клубі, і в студенті, який весь вечір порався зі своїм дипломом у лабораторії? Не знаю, але припускаю, що різниця велика.
Але невже, вступаючи до нас, абітурієнт прирікає себе на невисоку зарплату? Сподіваюся, ні. І річ не лише в розрахунку на майбутнє (а мені все ж хочеться вірити, що з плином часу оплата кваліфікованої праці збільшиться). Навіть зараз багато хто з наших випускників - вельми успішні люди.
...Зазвичай наші випускники збираються на кожне п'ятиріччя закінчення навчання. Я потрапляю не лише на збори свого курсу, але іноді й на сходки випускників молодших - я викладаю вже понад 20 років. Мене тішить, що частка керівників, головних спеціалістів, висококваліфікованих професіоналів, хазяїв власного бізнесу серед «наших» людей набагато вища, ніж у середньому для випускників вишів. Це справедливо і для тих, хто залишився в нашій галузі, і для тих, хто змінив спеціальність, пішовши, наприклад, у медицину або в бізнес. Отже, ми не дарма працюємо!
Я переконаний, що головне в освіті - не диплом, не статус, що дозволяє обіймати якусь посаду, не конкретний набір знань. Головне - погано формалізована переплавка людини. Напевно, її ключова частина - досвід зусиль, що увінчалися успіхом. Спочатку було страшно підступитися, потім не виходило, але після того, як довелося впертися рогом, усе почало складатися і вийшло якнайкраще... Соціальний інститут, який дає людям досвід таких переживань, значно покращує людський матеріал. Із цим досвідом виявляється пов'язана і якась специфічна зміна шкали цінностей, і якісь особливі відносини, що виникають з однокурсниками.
Мені здається, що найсильніше змінює студентів їхня участь у науковій роботі. Мої студенти розповідають, як дивуються їхні однокласники з інших вишів, дізнаючись, що «наші» роблять дипломи та пишуть статті, роблячи те, що до них ще ніхто не робив (та ще й не платять при цьому своїм керівникам). Треба ж - в інших місцях таке в дивовижу!
До речі, розуміння, що їм потрібно дізнаватися щось справді нове, діє на багатьох студентів прямо-таки магнетично. Ви знаєте, я виклав для абітурієнтів на своєму сайті агітку, що багато в чому перетинається з цією колонкою. Там не втримався, похвалився тим, скільки студентів, що працюють зі мною, доводить свої результати до публікацій. Скільки з них залишиться в науці - складніше питання, але, думаю, не так і мало.
Пристойний виш не відкриває прямий шлях до успіху в науці, бізнесі та самореалізації, але, на мою думку, дає шанс на такий успіх. Скористаються ним не всі. Пройде час, і на якійсь зустрічі випускників стане зрозуміло, що успіх тих, хто досяг більше за інших, був заданий не стільки сімейними зв'язками або везінням, скільки готовністю докладати зусиль для досягнення своєї мети. Можливо, в «елітних» та «блатних» вишах інакше, точно не знаю; у нас - так.
Тепер - болісне. Яка реакція була в коментаторів на сайті КТ у зв'язку з моїм зізнанням, що я - викладач у виші? «Тягне хабарі зі студентів, розповідаючи марні казки піввікової давнини».
...Їхав я років десять тому в купе. Розговорився із сусідками. В однієї племінник збирався вступати на біологічний факультет Харківського університету. Інша відмовляє: «Ви що! Там хабарник на хабарнику...» Я поцікавився, звідки така впевненість. «Ну, може, там і є ще якась стара більшовичка, сучасниця мамонтів, яка не бере хабарі, але ось усі чоловіки з мобільниками живуть там поборами зі студентів». Розмова перервалася (мені дзвонили на мобільний) і продовжилася питанням сусідки: «Ось ви де працюєте?» «Я працюю на Харківському біофаку і, уявіть, не беру хабарі». Вона почервоніла, вибачилася... і не повірила.
На жаль, виші перебувають не на безлюдному острові. Звички нашої еліти розбещують усі сфери суспільства. Але все ж я зі свого досвіду знаю, що є виші, де нечесність у систему так і не ввійшла. Мабуть, правду кажуть, що в багатьох інших місцях ситуація інша і без хабарів та підношень відучитися неможливо. Що ж робити? Категорична порада: вступати лише туди, де можна навчатися чесно, і всіляко протистояти спокусі вирішити свої проблеми за хабарі; стикаючись із вимаганням - воювати.
Не знаю, наскільки моя порада застосовна. Можливо, є затребувані «елітою» галузі, де схоплено вже все. У біології та інших природничих науках поки не так: десь освіта деградувала, а десь ще тримається на плаву. Дізнавайтеся, вибирайте!
У нас не рай, але все-таки аномалії відторгаються, а не ввійшли в систему. І студенти можуть домогтися правди в конфлікті з викладачем та не потрапити під санкції. Утім, щоб перемогти в такому протистоянні, студент повинен робити все за правилами. Скарги двієчника спишуть на спробу прикрити своє неробство, до скарги кількох відмінників поставляться з усією серйозністю.
А офіційна боротьба з корупцією? Хвилі чиновницьких ініціатив, що прокочуються вишами, викликають лише іронію та смуток. Жодні шифрування робіт та перехресні виставлення оцінок не завадять тому, хто вирішить брати хабарі, але зате ускладнюють життя всім іншим. Корупція скорочується, а не розростається там, де брати соромно, а не там, де заборонено.
Я у двох своїх загальних курсах уже багато років намагаюся напружувати студентів постійним тестуванням у ході семестру, а з минулого року я почав викладати всі результати на свій сайт. На жаль, поки не показую, як приймаю хвости, що залишилися після семестру. Звісно, незаслужені трійки там з'являються, але (зуб даю!) немає незаслужених п'ятірок. І навіть трійки з'являються там не через хабарі. За правилами, які ніхто при здоровому глузді не назве мудрими, факультет не може повиганяти всіх двієчників: доведеться скорочувати штати викладачів. Ми відраховуємо безнадійних студентів, але тих, кого можна якось дотягнути, утримуємо на плаву всіма напівправдами. На жаль, від цього програють усі. Знав би двієчник, що якщо не напружиться - вилетить, може, сильніше змінив би себе навчанням. Відрахували за хвіст - втратив час; доклав зусиль - відновився, продовжив навчатися. А сильним студентам «богадільня» шкодить тим, що знижує загальний рівень вимог.
Не іронізуйте: я відчуваю, що працюю на острові, де ще займаються освітою, а не лише імітацією. Скоротиться площа цього острова чи розшириться?