Чудеса самообмана. Колонка в КомпьютерреOnline #53
Если бы я поступал так ради себя, это было бы аморально. Но ради... (подставить нужное: Науки, Демократии, Патриотизма, Семейных Ценностей, Веры, Государства, Нации, Свободы, Блага Фирмы, Народа...) я должен это сделать.
Я закінчив минулу колонку згадкою про невирішену проблему. Як має бути організоване суспільство, щоб поведінка людей у ньому відображала їхні раціональні уявлення про мораль, а не архаїчні поведінкові програми? Це велике й складне питання, і я поки не буду його торкатися. Спочатку обговоримо іншу проблему, яка здається простішою. Як розумній і рефлексуючій людині навчитися керувати самою собою, контролюючи дію анахронічних програм власної психіки?
Я не говорив, що дії всіх вроджених програм потрібно протидіяти. Анахронічні чи ні батьківська любов, прагнення до поваги інших людей чи відчуття прекрасного, протидіяти їм не треба. Але навіть і ці програми не завжди працюють правильно.
Рік тому, починаючи писати колонки для «Комп'ютерри-Онлайн», я перелічив три типи реакцій на вроджені програми: ігнорування (можна було сказати – витіснення), капітуляція та модифікування. Ні витіснення, ні капітуляція ні до чого хорошого не приводять. Секрет успіху – у грамотній модифікації наших біологічних спонукань. Я ще раз наведу (для когось із читачів – повторно) приклад, що мені подобається.
Наша біологічна природа підштовхує нас до сексуальної активності як засобу збільшення кількості нащадків. Хтось може вирішити, що це «низьке» бажання і, отже, від нього слід відмовитися. Його покарають неврози і його власні дивні вчинки, які йому доведеться пояснювати підступами бісів. Хтось вирішить, що, раз така поведінка біологічно зумовлена, йому слід віддатися з головою. Наслідком можуть стати проблеми в соціальному житті, недобрі хвороби й нещасні діти. Нарешті, можна просто робити те, що хочеться, використовуючи контрацептиви, – це вже зніме безліч проблем. А ще можна навчитися так керувати своєю сексуальністю, щоб вона зміцнювала, а не руйнувала сім'ю. Це рішення буде перебувати у згоді і з нашими біологічними програмами, і з нашою мораллю.
Вдало, що описані мною рішення не треба шукати самостійно. Ці рішення (пов'язані і з контрацептивами, і з сім'єю) уже знайдені соціокультурною еволюцією людства. Треба тільки усвідомити проблему й використати вже відомий спосіб модифікації дії вроджених програм.
На жаль, значно частіше міць нашого інтелекту витрачається на досягнення дивних цілей, поставлених нашими анахронічними вродженими програмами. Зазвичай ми думаємо, як домогтися того, чого нам хочеться. «Як» - задача, яка ставиться перед інтелектом, а «хочеться» - результат дії неусвідомлюваних, найчастіше вроджених, програм.
Наведу простий приклад. Ми цілком можемо мати такий комплект бажань: «Я хочу, щоб мене всі поважали»; «Я хочу мати високий статус»; «...не напружуватися»; «...отримувати різноманітні задоволення»; «...мати статусні речі»; «...мати статусних сексуальних партнерів»; «...завойовувати нових партнерів»; «...почуватися хорошим, пишатися собою»... Чи поєднуються в цьому реальному світі ці бажання? Ні. І інтелект, як вірний слуга наших бажань, міг би нам це показувати. А якщо це не покаже інтелект, то покаже сама дійсність. Що найсумніше, спроба реалізувати всі ці бажання приведе до того, що всі вони залишаться нереалізованими. Вочевидь, треба вибирати лише якусь їх взаємоузгоджену частину.
Що простіше: розглянути причини своєї поведінки, зрозуміти, які механізми нею керують, і знайти оптимальний спосіб їх модифікації. На жаль, нам заважають це зробити різноманітні психологічні захисти. Усвідомлення якоїсь проблеми – результат складного ланцюжка процесів, від сприйняття до інтерпретації та розуміння. Ці процеси можуть блокуватися буквально на всіх етапах. Наведу лише один приклад, узятий з книги Вадима Ротенберга «Сновидіння, гіпноз і діяльність мозку».
«Один мій знайомий, людина тривожна й помислива, побачивши прищ на своїй щоці, з занепокоєнням запитав мене про можливі наслідки. Добре знаючи його характер, я постарався розвіяти його побоювання. Однак випадковий свідок цієї розмови раптово втрутився в бесіду: «На мою думку, ви даремно ставитеся до цього так легковажно. Це фурункул, він може бути дуже небезпечний. Один мій товариш помер від точно такої ж штуки». Я внутрішньо ахнув і, не знайшовшись одразу, як відповісти, протягнув недовірливо: «Ну-у, так уже одразу й помер...» І тут мій знайомий раптово повернувся до мене й сказав роздратовано: «З чого це ви раптом заговорили про смерть? Хіба йшлося про смерть?» Було очевидно, що він просто не чув репліки третього співрозмовника. Вочевидь, перші ж його слова про легковажне ставлення до прища послужили сигналом до «запуску» механізму перцептуального захисту, бо стало ясно, що нічого втішного не буде».
Я спостерігав схожі речі, а ви? У даному випадку психічні захисти заблокували навіть сприйняття небажаної інформації (невдалий співрозмовник передував повідомленню про смерть фразою, яка прозвучала як сигнал тривоги). А наскільки більше можливостей для блокування «небажаного контенту» існує на етапах інтерпретації та розуміння! І подібні захисти заважають нам сприймати не лише неприємну інформацію про здоров'я. Вони в багатьох випадках заважають нам усвідомлювати аморальність нашої поведінки.
Для доведення останнього твердження опишу вельми сумний сценарій, реалізацію якого я спостерігав не один раз. Я назвав би його «важкою, але необхідною жертвою заради високих ідеалів». Я спробую описати його так, щоб у моїй колонці не можна було знайти натяків, образливих для когось з моїх реальних знайомих...
Передусім, треба підкреслити, що описаний сценарій реалізується виключно в людей з розвиненим інтелектом і сильним моральним почуттям (ті, у кого не вистачає якогось з цих компонентів, виходять з моральних глухих кутів інакше). Людина опиняється в ситуації, коли її власні корисливі інтереси (чи корисливі інтереси людей, близьких їй аж до самоототожнення), підштовхують її до очевидно аморальних дій. Виникає внутрішній конфлікт мотивацій; щоб знайти вихід з нього, людина підключає свій потужний інтелект як універсальний інструмент для пошуку рішень. Через якийсь час таке рішення знаходиться. Людина каже собі (а потім і іншим) таке: «Якби я чинив так заради себе, це було б аморально. Але заради... (підставити потрібне: Науки, Демократії, Патріотизму, Сімейних Цінностей, Віри, Держави, Нації, Свободи, Блага Фірми, Народу...) я повинен це зробити. Коли така високоморальна людина, як я, зробить цей крок, відкриються нові можливості для торжества високих принципів. Я роблю це не заради себе, а заради Ідеї, приносячи їй у жертву свої особисті інтереси!»
І після цього можна робити будь-яку підлість, пишаючись при цьому собою. Після того як людина робить такий героїчний крок, її модель дійсності зазнає незворотного спотворення. Її шанси усвідомити з часом дійсний сенс свого вчинку стають ілюзорними. Спікся.
Чому я так упевнено описую цей сценарій? Людина, що потрапила в описану пастку, упевнена, що вона чинить шляхетно, і здатна пояснити своє розуміння її дій. Мені насправді доводилося слухати пояснення «я повинен був це зробити не заради себе, а заради...», якими пояснювалися абсолютно прозорі й однозначно егоїстичні вчинки. Він каже, що страждає в ім'я загального блага, як раб на галерах, і, імовірно, вірить у це, а я бачу, що він справді гребе, але виключно під себе...
Підкреслю, що описаний сценарій відомий давним-давно. Поки шукав наведену вище цитату, знайшов опис цього механізму в Ротенберга. Він пояснює роботу механізму раціоналізації посиланням на Сальєрі (не справжнього, а обмовленого, з «Маленьких трагедій» Пушкіна). Пушкінський Сальєрі труїв Моцарта не від заздрості, а з турботи про МузИку, і Раскольников, убиваючи процентницю, думав не про себе, а про Справедливість. Ідеться про настільки загальний механізм роботи нашої психіки, що ні про який пріоритет у його описі не може бути й мови. Я неважливо знаю античну літературу; можливо, цей механізм був описаний уже в ній.
Напевно, подібний симптомокомплекс може демонструвати й свідомо брехливий обманщик. Чи можна гарантувати, що в подібних випадках має місце не брехня, а самообман? Гарантії тут безглузді, чужа душа – темрява, але щирість, з якою людина в такому стані відстоює свої абсурдні самовиправдання, свідчить про те, що вона вірить у те, що каже!
Безглуздо з'ясовувати, чув чи ні слова про небезпеку фурункулів людина з історії, розказаної Ротенбергом. Слуховий рецептор прийняв звукові коливання, слуховий нерв передав сигнал у мозок, а там спрацювали захисти. Сприйняття почутого не було по-справжньому! У випадку людей, що йдуть на «важку, але необхідну жертву заради високих ідеалів», захисти працюють тонше. Якщо для досягнення мети (яку ставлять вроджені програми) потрібні засоби, які інтелект відкидає як неприйнятні, ці самі програми все одно знаходять шлях для своєї реалізації. Вони не блокують сигнал, а спотворюють алгоритм його раціональної обробки.
До речі, саме тому я шанобливо ставлюся до циніків. Давайте не будемо порівнювати людину, яка порушує службові обов'язки й здатна сказати: «Знаєш, я наплював на правила гри й реалізую свій приватний інтерес», з тим, хто виконує свої обов'язки сумлінно. Зате першого з них варто порівняти з тим, хто здійснює абсолютно егоїстичні дії, розповідаючи, що дбає виключно про суспільне благо. Я свідомо віддам перевагу мати справу з тим, хто усвідомлює власні дії, а не з фахівцем із самообману. З першим можна домовитися раціонально, з другим – ні.
І сам я намагаюся бути раціональним. Як добре, що таке витіснення несприятливих для самооцінки подій мені не властиве! Я ж, завдяки своєму інтелекту й розвиненій здатності до рефлексії, сприймаю себе цілком адекватно. Принаймні, мені ніколи не казали про неадекватність моїх спогадів. А якщо й казали, то я про це забув.
Не так давно до мене підійшла дівчина, яку я бачив уперше в житті. Усміхаючись, вона сказала: «Здрастуйте, Дмитре Андрійовичу! Я так рада Вас бачити! Я давно хотіла Вам сказати, яка я Вам вдячна, і якраз за пояснення тих речей, які викликали тоді конфлікт між нами!» Я сказав їй, що вона обозналася; вона наполягала, що ми знайомі, і назвала своє ім'я та прізвище (які мені ні про що не казали; я очевидно чув їх уперше).
— «Ви ж працювали тоді-то в такій-то школі?» — «Так, працював». — «Ви тоді пояснювали нам різницю чоловічих і жіночих стратегій, я через молодість Вас не зрозуміла, і моя мама ходила до директора...»
Я пояснив дівчині, що нічого не пам'ятаю, і перервав розмову. Невдовзі я побачив колегу, який теж працював у згаданій школі, і переказав йому цю розмову. Той щиро здивувався: «Як ти можеш її не пам'ятати, якщо тебе виперли через неї?» Він розповів те, чому я був змушений повірити. У спеціальному (!) курсі, присвяченому еволюції, я, крім іншого, пояснив випускникам (!) біологічного (!) класу приблизно те, що викладав у цих трьох колонках. Одна дівчина зрозуміла мене невірно (чи можна її за це засуджувати?). Вона переказала те, що зрозуміла, своїй матері. Та витлумачила мої пояснення ще хибніше й захотіла обговорити їх з директором. У результаті я перестав працювати в цьому закладі.
Дещо про свою роботу в цій школі я пам'ятаю. Наприклад, я почав там працювати разом з тямущим школярем, який вступив до нас в університет, з успіхом захистив диплом із зелених жаб під моїм керівництвом і зараз чудово почувається у Швеції. А ось цю дівчину й усю пов'язану з нею історію я забув. Цікаво, чому?
Якби наша рефлексія була бездоганною, напевно, такі ситуації не виникали б... Але що ми знаємо про нашу здатність до рефлексії? Як вона виникла?
Про це якось іншим разом...