Культурно адаптовані опортуністи, або О різноманітності екологічних ніщ Homo sapiens Linnaeus, 1758. Колонка для Комп’ютерри #116

←
Dmytro Shabanov
→

Як вивчатимуть біологію та інші світоглядно значущі науки в такій школі майбутнього, про яку варто мріяти?
Культурно адаптовані опортуністи, або Про різноманіття екологічних ніш Homo sapiens Linnaeus, 1758
Шість традиційних екологічних ніш та шість соціальних світів традиційних культур людини

Колонка для Комп'ютерри #115
Колонка для Комп'ютерри #116
Колонка для Комп'ютерри #117

Взагалі-то в цій колонці (а ще більшою мірою — у наступній) я планую вторгнутися на територію, де я є дилетантом. Я планую обговорити різноманіття способів життя, характерних для людських популяцій у різні епохи та в різних регіонах. Те, про що я говоритиму, певною мірою належить до сфери інтересів економічної теорії, культурології, антропології та інших наук. Обговорюючи проблеми, що мене цікавлять, фахівці інших наук говорять про типи культур, господарські уклади, способи виробництва, економічні системи тощо, тощо. Як показати, що мене цікавить саме екологічний аспект взаємин людських груп із середовищем їхнього проживання? Я говоритиму про різноманіття екологічних ніш людських популяцій. За допомогою цього нехитрого трюку я зайду на маловідому територію, що лежить між гуманітарними та природничими науками, зі «своєї» території.
Почати доведеться з того, що таке «екологічна ніша»:
«Уперше словосполучення «екологічна ніша» вжив Дж. Ґріннелл у 1917 році. Він позначав таким чином характерне місце проживання виду, сукупність умов, у яких певний вид трапляється в природі. Ч. Елтон у 1927 році визначив екологічну нішу як місце виду в угрупованні, його становище в структурі трофічних взаємин. Дж. Гатчинсон у 1957 році представив екологічну нішу як сукупність усіх значень екологічних чинників, що допускають існування виду. Нарешті, Ю. Одум пояснив, що ніша є характеристикою вимог виду до довкілля та притаманного йому способу життя».
Як ви зрозуміли, я говоритиму про екологічну нішу як про характер взаємин із середовищем проживання. Це поняття застосовне до біосистем різних рівнів організації. Насамперед, звісно, воно стосується видів та популяцій: відносно ізольованих, еволюціонуючих, потенційно безсмертних живих систем, що населяють нашу планету. Водночас цілком можна поставити питання про спеціалізацію окремої особини всередині ніші популяції, а також обговорювати ніші, характерні для певних надвидових груп.
Як не дивно, питання про екологічні ніші нашого виду залишається недостатньо розробленим. Пошук у Рунеті за відповідним словосполученням дає нечисленні та прикрі результати. Одним із небагатьох приємних винятків є анонімний (принаймні я не знайшов імені автора) підручник з біології людини, створений для Санкт-Петербурзького соціально-психологічного центру та викладений на сайті «Етологія.ру».
«Унікальною рисою нашого роду є те, що протягом кількох мільйонів років еволюції ми не пішли шляхом спеціалізації до певної екологічної ніші, а змінювали їх».
Отже, протягом своєї історії наш вид змінював свої екологічні ніші. Визнавши цей факт, ми одразу ж стикаємося з необхідністю класифікувати ці ніші, описувати їхню динаміку, з’ясовувати, як вони пов’язані з іншими характеристиками людини. Тут перед нами відкривається досить широка можливість для самопізнання.
…Кілька мільйонів років тому відносно великі лісові мавпи освоювали відкриті простори африканських саван. Це були тварини з надзвичайно складною поведінкою. Ймовірно, вони могли виробляти умовні рефлекси на основі поодинокої події, а також були здатні передавати отриманий досвід від особини до особини завдяки культурному успадкуванню. Іноді таке культурне успадкування було простим «мавпуванням» (копіюванням певного зразка), а іноді — цілком закономірним навчанням молодших особин старшими. Для цих мавп було характерним проживання в групах з індивідуалізованими взаєминами між кожною особиною та тонкою диференціацією ролей.
На якій підставі я впевнено приписав перелічені характеристики групам наших предків та їхнім різноманітним родичам? Це загальні ознаки, характерні для нас та для інших представників нашої родини. Схоже, найголовнішою особливістю тієї лінії, що призвела до нас, була виняткова різноманітність доступних її представникам способів живлення. Зараз на Землі живе п’ять видів нашої родини; крім людини розумної, це орангутани, горили, шимпанзе та бонобо. Найрізноманітніша поведінка шимпанзе; ймовірно, наші предки значно випереджали нинішніх шимпанзе за пластичністю своєї поведінки.
Різні групи через свою передісторію (що включала, зокрема, і просто сукупність випадковостей, які траплялися з її членами) передавали з покоління в покоління за допомогою культурного успадкування різний досвід. Цей культурний фонд популяцій сам ставав важливим чинником їхньої еволюції. Наприклад, група, що спеціалізувалася на одному способі живлення (наприклад, відбиванні туш тварин у хижаків), набувала цілий ряд культурних традицій, що підвищували ефективність такого способу життя, і зрештою спеціалізувалася на ньому. Група, зорієнтована на збирання по берегах водойм молюсків, ракоподібних, земноводних та риби, хоч мертвої, хоч живої, набувала особливостей, що спрямовували її цим шляхом. А ще суцільно і поруч різні способи живлення були характерні для однієї й тієї ж групи, відображаючи різницю сезонів року або спеціалізацію статей.
У посушливому, мінливому та важкопрогнозованому середовищі африканських саван виявилося затребуваним важлива властивість культурного успадкування — швидкість вироблення та поширення нових ознак. Культурне успадкування набагато швидше за генетичне. Я поясню це на прикладі.
Полоскання їжі від піску та бруду перед споживанням характерне для кількох груп тварин. Полощуть їжу єноти-полоскуни; у них ця поведінка задається інстинктивно. Вирощений на самоті єнот з часом почне полоскати свою їжу у воді. Полощуть їжу японські макаки з однієї популяції, де за ними ведуться довгострокові спостереження. У них ця ознака передається культурно: дослідники зареєстрували момент, коли молода самиця упустила бульбу у воду й пов’язала цю обставину з тим, що її їжа очистилася від піску, а потім спостерігали поширення цього навичка серед її родичів.
Скільки часу та як вироблявся інстинкт полоскання їжі у єнотів-полоскунів, я не знаю. Загальноприйняте пояснення цього процесу має включати набір припущень про причини, через які могла виникнути здатність до примітивного полоскання їжі; згадку про безліч поколінь, у яких «миючі» та «немиючі» єноти співіснували; оцінку тієї переваги, завдяки якій «миючі» менше стирали зуби, і то чи довше жили, то чи приносили більше дитинчат за раз, то чи ефективніше зачаровували своїх потенційних партнерів. У будь-якому разі це довга пісня, незрівнянна з історією культурного набуття аналогічної ознаки. Від першої бульби, що впала у воду, до поширення здатності до полоскання їжі у більшості особин популяції знадобився час життя одного покоління!
Чому сфера культурного успадкування у шимпанзе виявилася обмеженою, а з нашого виду зробила дещо принципово нове? Можливо, це просто випадковість. Рано чи пізно один вид мав перетнути межу, після якої еволюція покотиться в бік спеціалізації на неспеціалізованості та опори на культурне успадкування.
Різноманітність способів живлення та здатність до культурного успадкування пов’язані позитивним зворотним зв’язком: зростання одного з цих параметрів сприяє зростанню іншого. До речі, можна було б припустити, що від групи, яка першою перейде до еволюції неспеціалізованої поведінки завдяки культурному успадкуванню, зрештою залишиться єдиний вид. Співіснування видів найчастіше пов’язане з поділом екологічних ніш, з їхньою різною спеціалізацією. Максимально гнучкий представник такої групи рано чи пізно мав витіснити всіх своїх можливих конкурентів. Цей вид — наш вид, Homo sapiens Linnaeus, 1758.
Отже, ми виникли як опортуністи (істоти, що використовують різноманітні можливості, які відкриваються перед ними), які адаптуються переважно завдяки культурному успадкуванню. Первинною для нас стала ніша мисливця-збирача, що включає безліч локальних варіацій.
Використане мною «ми» стосується спільноти, яка ширша за наш вид. Близько півтора мільйона років тому цю нішу зайняв найуспішніший (з точки зору тривалості історії його існування) вид людей — «пітекантроп», людина прямоходяча, Homo erectus. Цей вид заселив найширші простори Африки та Азії, освоїв мореплавство й проіснував значно більше мільйона років. Локальні популяції еректусів еволюціонували в різних напрямках, породжуючи нові види. Від африканських еректусів, чи то прямо, чи то через стадії, які треба виділяти в інші види, близько 200 тисяч років тому виник і наш вид. Його архаїчних представників відносять до підвиду H. sapiens idaltu, а сучасних — до H. sapiens sapiens. Деякі з родичів нам видів людей займали екологічні ніші, що чітко відрізнялися від наших, деякі були нашими прямими конкурентами.
Відмовившись від обговорення чудових перипетій еволюції ніш у нашій родині та роді, перейдемо до розгляду екологічної еволюції нашого виду. Починаючи з певного моменту, ми можемо поглянути на наш спосіб життя як «ззовні» (порівнюючи ніші різних видів), так і «зсередини» (порівнюючи типи господарювання різних груп людей). І тут ми можемо побачити, що не лише для нашого виду, а й для переважної більшості видів інших тварин характерним є присвоювальне господарювання. Ми присвоюємо собі ресурси, які з’явилися без нашої участі: недоїдену левами антилопу, здохлу рибину на березі висихаючого озера, повітря, яке рослини збагатили киснем, або запаси нафти, створені силами земних надр та роботою бактерій.
Економісти виділяють також виробниче господарювання, маючи на увазі насамперед виробництво продуктів харчування в ході землеробства та тваринництва. На жаль, щодо низки ресурсів ми як були присвоювачами, так і залишилися. Навіть у нашому харчуванні досі велика частка присвоювання: чи давно ви їли океанську рибу, вирощену у відкритому морі? А вже в тому, що стосується води, повітря, простору, ґрунтів та корисних копалин, ми продовжуємо присвоювати те, чим змогли оволодіти.
Так, до речі, чи всі інші тварини без винятку є присвоювачами? Сумніваюся. Принаймні у різних груп мурах зареєстровано аналоги як тваринництва (вирощування, захист та використання попелиць рудими лісовими мурахами), так і рослинництва (культивування окультурених грибів на рослинній біомасі, характерне для мурах-листорізів).
Так чи інакше, ми виявилися дуже успішними. І, слідом за H. erectus, H. sapiens став інвазійним видом, що широко розселився за межі свого вихідного ареалу.
Чи застосовне до людини поняття інвазійного виду — спірне питання. Сам по собі цей термін непростий для однозначної трактовки (його аналіз стосовно рослин — див. тут). Ймовірно, важливими характеристиками інвазивності є чужорідність видів для розглянутої території, їхня здатність до розселення та до зміни своїх нових місць проживання. Іноді до характеристики інвазивності включають те, що розселення такого виду пов’язане з діяльністю людини. На мою думку, це зайве (і неоднозначне) уточнення. Найкраще пояснити мою точку зору на прикладі.
В околицях біостанції Харківського університету, в руслі Сіверського Дінця (найбільшої річки Східної України) спостерігається інвазія афроазіатського виду рослин — пістії телорізовидної, Pistia stratiotes. У Сіверський Донець пістія потрапила з Харкова, і, найімовірніше, туди її занесли акваріумісти. Зараз ця рослина поширюється вниз за течією. На щастя, у деяких місцях на річці утворюються затори, які стримують її поширення. Можливо, взимку пістія вимерзне; можливо, пристосується й помітно змінить умови в Дінці.
Поки що поширення пістії — проблема двох районів Харківської області. Але якщо ця рослина пощастить, вона зможе розселитися нижче за течією — у Донецьку та Луганську області України, а також у Ростовську область Росії. Сіверський Донець впадає у Дон; у низов’ях Дону шансів перезимувати у пістії буде набагато більше. Вважатимемо ми її інвазію проявом активності людини (наприклад, випущеного в Уди, приток Сіверського Дінця, у межах міста Харкова), чи наслідком природного розселення, яке може довести цього вселенця до Дону, — не важливо. Так чи інакше, інвазія пістії змінює екосистеми річок, у які вона потрапила.
Інвазія людей призводила до набагато глибших змін екосистем. Розселення людини часто було тісно пов’язане в часі з вимиранням мегафауни, тобто фауни великих тварин, які були найпривабливішою дичиною для давніх людей. Наша роль у зникненні мегафауни Африки, Євразії, Америки та Австралії досі дискутується; у різних випадках отримано як аргументи, що свідчать про нашу «вину», так і свідчення тієї ролі, яку відіграли зміни клімату. «Мисливська» та «кліматична» версії не є альтернативними та можуть доповнювати одна одну. Але, так чи інакше, наш вид зіткнувся з екологічною катастрофою, яка зробила неможливим підтримання його чисельності на попередньому рівні.
Ми вижили, освоївши нові ніші. Які саме та як — розповім іншим разом. Тут є привід для серйозної розмови…

←
Dmytro Shabanov
→

Колонка для Комп'ютерри #115
Колонка для Комп'ютерри #116
Колонка для Комп'ютерри #117