Стратегия пациента. Колонка в КомпьютерреOnline #56

Пам'ятаю-пам'ятаю, дві попередні колонки я закінчував обіцянкою продовжити розпочаті теми. Але зараз я просто натякну, як пов'язані абстрактні стратегії життя жаб, про які я писав минулого разу, з конкретним життям. Моїм. Цю колонку побудую так: спочатку по-старечому порозповідаю про своє (не)здоров'я та його історію (знайомий жанр, так?), а потім згадаю загальнобіологічні механізми, що відобразилися в моєму онтогенезі і, імовірно, відображаються в онтогенезах читачів цього тексту.

Як не поставити в незручне становище нікого з людей, з якими я взаємодію? Підкреслити, що всі збіги викладеного мною з дійсністю – хай і не випадкові, але саме збіги. Дорогі читачі, ви ж винесли хоча б зі шкільного курсу літератури розуміння, що ліричне «я» автора тексту і його дійсна особистість – дві великі різниці? З колонковим «я» – те саме!

Я є продуктом СРСР, де встиг народитися, вирости, відслужити в армії, отримати вищу освіту, уперше одружитися й розподілитися на роботу, де залишаюся досі. Моя взаємодія з медициною була дуже нерівномірною: багато в дитинстві й аж до призову в армію, украй епізодично останні 25 років і чимало останній місяць. Давайте розповім – промальовується красномовна картина.

Значна частина мого дитинства була пов'язана з хворобами. У два роки я переніс хворобу, що послабила мою стійкість до всього на світі. Я потрапив у роль хворобливої дитини й за підсумками багатьох років школи пропускав не менше половини навчального часу (в інші роки – дві третини).

Моя бабуся по матері, шкільний учитель, пішла під ридання всієї школи на пенсію, коли я пішов у перший клас у ту саму школу. Слова «блат» тоді в ужитку не було, але, незважаючи на хронічні пропуски, більшість учителів ставилися до мене непогано. Бабуся допомогла мені навчитися вчитися, і потім мені це непогано вдавалося. Радянські підручники були написані добротно, і те, що мої однокласники освоювали на уроках, я розумів за п'ять хвилин читання. Були трійки (не від нерозуміння, а від відсутності інтересу), але коли я зрозумів, що вони можуть завадити мені жити, як я хочу (тобто стати біологом), вони зникли. Мій спосіб навчання не спрацьовував лише на двох предметах: англійській і фізкультурі.

Англійську мову зовсім недостатньо один раз зрозуміти, вона вимагає іншого підходу, ніж природничі й точні науки. Страждаю через складнощі з англійською я досі, хоч і витратив на її вивчення чимало сил, часу й грошей. Ще гірше було з фізкультурою. Після кожної хвороби мене звільняли від неї – і на заняттях нею я практично не бував. Фізичні вправи такі ж підступні, як і англійська: принцип «зрозумів – опанував» у них не працює.

Ми жили в приватному будинку, оточеному старим садом (прадід у тридцяті роки виписував хороші сорти плодових дерев з Європи). Удома були книги. До циклопічної літературно-літературознавчої бібліотеки матері й концентрованої математично-кібернетично-інженерної бібліотеки батька додалася моя чимала біологічна.

Один з досить ранніх (мені не було п'яти років) спогадів такий. Приходить батько з роботи, радіє, що я одужую від запалення легень, і каже, що заради мого інтересу до тварин він купив мені серйозну й дорогу (10 рублів!) книгу. Товсту «Ілюстровану енциклопедію тварин» чехословацької «Артії».

А в сусідній частині нашого будинку жив дід, дід по батькові. Одну з двох його кімнат займав рояль кінця XIX століття. Зазвичай рояль стояв із закритою кришкою, під товстим килимом – щоб хоч якось стримувати потужний звук. Для збереження форми (фізичної, технічної, емоційної…) дід грав по кілька годин на день. Спочатку щось пояснював мені, потім почав учити грати – не за методикою, а одразу те, що мені подобалося. Ой, добре-то як було…

На уникуваній фізкультурі я почувався слабаком, але іноді, напевно, був цілком адекватним. У батька був спочатку мотоцикл, потім машина. Ми регулярно виїжджали з міста на рибалку, на полювання, за грибами й просто так. Ще школярем я міг наодинці на маленькому складному залізному човні відпливати за кілометри від батьків, вишукуючи, наприклад, щось у мережі лісових озер у заплаві Сіверського Дінця.

Там, де це було цікаво мені самому й проходило на мобілізуючому емоційному фоні, я демонстрував цілком достатнє здоров'я. Розумна лікарка, до якої періодично зверталися мої батьки, заспокоювала: подорослішає - переросте. Так і вийшло. Але підійшов призовний вік.

Мене обстежили в Хорошому Інституті й знайшли безліч страшних діагнозів, на кшталт хронічного сепсису. Раз за разом з моєї крові висівали колекції високопатогенних бактерій. Я мав або вкриватися наривами, або вмирати – і продовжував жити, як раніше. Треба було надовго лягти в лікарню, але я загубив весь комплект Дуже Важливих Медичних Паперів. А тут в університет вступив, і стало не до того.

Мене досі дивує, як у моїх батьків (що дуже за мене переживали) вистачило мудрості стерпіти, що я наплював на лікування. Прямим наслідком цього стало те, що мене з першого курсу забрали в армію. Брали тоді майже всіх. Покоління моїх батьків з'явилося на світ у роки війни; йому на демографічній піраміді відповідає глибока виїмка. Ця виїмка була така глибока, що відобразилася через двадцять з лишком років на моєму поколінні. Моїх однолітків не вистачало для прогодування гігантського молоха радянської армії. Мене забрали в день вісімнадцятиліття.

Про армію писати не буду. Навантаження (не стільки штатні, скільки через бардак) були серйозними. Переніс. Зате коли повернувся з армії й пішов за довідкою для відвідування басейну, лікарі студентської лікарні заартачилися: «До армії у Вас реєструвалися серйозні функціональні порушення роботи серця; Вам протипоказані навантаження». Я наїхав на головлікаря (апелюючи до того, що його колеги визнали мене придатним до служби на флоті без обмежень і потурбувалися про моє здоров'я виключно заднім числом), вибив довідку й більше намагався з лікарями не спілкуватися (крім стоматологів, мабуть).

Озираючись, розумію, що якби перед армією мене продовжили лікувати за повною програмою, то залікували б до смерті. Не знаю, чи був би живий зараз; не сумніваюся, що хороше життя прожити б не вдалося. Багато з того, що зробило мене мною самим, про що приємно згадувати, було, звісно, неприпустимо з точки зору медицини. Чи зміг би я ловити змій у Середній Азії, дотримуючись приписаної дієти? Чи відповідає підводне полювання нормам навантажень на судинну систему? Чи витримував я обґрунтовані режими за комп'ютером усі двадцять років з того часу, як отримав свій перший ПК?

Іноді з'являлися нездужання. У випадкових контактах з лікарями отримував гучні діагнози. Ігнорував, виробив принцип «ні хріна, проб'ємося!». І хвороби кудись зникали, вирушали слідом за хронічним сепсисом. Куди він подівся? Не знаю. Останній раз мені робили аналіз на стерильність крові без малого тридцять років тому. Згадав про нього, коли писав цю колонку; як допишу, знову забуду.

Я дуже ціную розповідь Борхеса «Тлен, Укбар, Orbis tertius». У ній описаний світ, де існувати означає сприйматися. Ми живемо якраз у такому світі, тільки не щодо фізичної, природничо-наукової дійсності, а з точки зору дійсності нашого внутрішнього світу. На межі двох дійсностей – психічної та фізичної – лежить зона психосоматичних феноменів. Повірте (і згадайте!): активніша психічна дійсність може перемагати, перебудовуючи під себе фізіологію й навіть, хоча б іноді, анатомію.

Чому в моєму житті стали накопичуватися ситуації, коли принцип «ні хріна, проб'ємося!» перестав спрацьовувати? Мені стало здаватися іноді, що на п'ятому десятку закінчився завід годинникової пружини. Намагаєшся встати й прорватися, а тут накочує… Виявляється, високий тиск – такий високий, що весело спостерігати, як бігають і метушаться лікарі, коли його вимірюють. Може, просто дала тріщину моя віра в здатність прорватися.

І знову я направлений до Хорошого Інституту (звісно, іншого) до дійсно Хорошого Лікаря. На щастя, не з вулиці – за вагомим проханням. І знову обстеження.

Мене посилають то туди, то сюди. Томографія, наприклад, коштує більше за місячну зарплату лаборанта «брудними». Чому? Потрібно чи що виправдовувати купівлю томографа? Ні, він уже себе окупив. Узагалі, томографів у місті більше, ніж кваліфікованих лікарів, здатних його використовувати; чому, невідомо. Я рішуче відкидаю ту версію, що при закупівлі томографів чиновники заробляють на відкатах, а вирощування лікарів їм не цікаве. Не можна ж так погано думати про людей!

Томограф був-таки потрібний. У мене три нирки (так буває), і лікар припускав, що тиск мені розганяє саме нестача кровопостачання третьої, додаткової. Виявилося, усі три не винні й працюють як треба. Зате і лікарі, і я сам могли розглядати найдетальніші тривимірні реконструкції, ідеальні аксіальні та фронтальні «зрізи» мене – ще живої людини! Дуже пізнавально. Мені б такий томограф для потреб жабознавства…

На кожному обстеженні в мене знаходять суттєві відхилення від норми (хочу познайомитися з тим, у кого їх не знайдуть). Кожен лікар пише діагнози, пояснюючи, чим загрожують знайдені відхилення. Шукаю в мережі, розбираюся… То загрожує інсультом, то – інфарктом, то – цирозом, раком, недоумством (ой!), імпотенцією (ай!), знову інсультом, знову інфарктом… З важкою душею іду до лікаря, який мене веде, а той читає й відкладає папірець за папірцем.

«Так… Це несуттєво…»
«Так? А мені сказали…»
«Не слухайте».
«І я прочитав…»
«Не читайте».
«То що, нічого з цим не робити?»
«Як хочете. Помрете Ви не від цього. Можете лікуватися, витрачати гроші й сили; можете не паритися – підсумок буде один і той самий. А ось якщо приберете гіпертонію (таблетка на день довічно; її треба буде час від часу міняти) і будете виконувати необтяжливі рекомендації, у Вашому розпорядженні буде ще чималий шматок активного життя».
«А можна…»
«У рамках розумного».
«А…»
«Можна».

І до мене доходить, що доктор працює проти системи, по-справжньому заради мене (дякую!!!). Система розкручує мене на лікування й заганяє в самовідчуття хроніка, максимізуючи свій прибуток. Доктор шукає оптимум, що відповідає моїм інтересам. Вимоги системи він виконує. Я отримав виписку, де розписано все, що зі мною робили, дещо, що зі мною не робили, і вказані відповідні строгим нормам приписи по кожному з моїх діагнозів. Але головне – доктор дає мені маленький квадратик папірця, стандартну наклейку для пам'яті. Там УСЕ, що, на його думку, мені треба робити.

Уже почав виконувати – рекомендації наклейки. Працює – з мене ніби зняли років 15! А скільки б додала за самовідчуттям (і забрала б по факту від мого залишку) виписка, я, імовірно, не перевірю.

Став ділитися досвідом з колегою. Розумієш, кажу, якщо лікування спрацює (а воно таки спрацює – подітися нікуди!), я за документами буду проходити як статистичне підтвердження життєдайної сили мінздоровських схем. Ці схеми підвищують прибуток системи й мінімізують її відповідальність, а мої інтереси якщо в них і враховані, то за залишковим принципом. І чим заумнішими й страшнішими будуть ці схеми, тим далі ілюзорний світ документів буде дрейфувати від дійсного життя. Той дивується: «Ти що, не знав? Ну, я давно це зрозумів, у мене дружина лікар. Звісно, справжнє лікування описують на наклейках для заміток! Медицина паперів і медицина людей слабко пов'язані одна з одною й розвиваються за різними законами».

Можна тільки радіти, як розквітла за останні роки медицина паперів. Доктор Щепетньов ось пише, як багато часу забирає в лікаря заповнення бланків. Зате який ефект принесло б втілення в життя всіх викладених у них рекомендацій!

А що ж ставило досить низьку планку для моєї свободи розпоряджатися собою в дитинстві, підняло її в зрілості й почало опускати зараз? Не хвороби, що досить випадково приходили й відходили. Не успіхи й невдачі медицини (найчастіше переважала розумну достатність). Добре це чи ні, я проходжу по різних фазах своєї життєвої стратегії, що належить до тієї ж категорії, що й стратегії скоростиглих чи тугорослих жаб. І залежить ця стратегія не від мене, не від лікарів, а від тих векторів добору, які діяли на моїх предків останні десятки тисяч, сотні тисяч, мільйони років.

Що, колонка закінчилася? Тоді якось потім…